Обережно, тригери

— Клац-цоки, — мовив хлопчик, — то найкращі монстри.

— Вони з телевізора?

— Навряд. Не думаю, що хтось взагалі знає, звідки вони. Більшість з’являється з пітьми.

— Гарне місце для монстрів.

— Еге ж.

Ми рухалися верхнім коридором крізь морок, просуваючись від одного клаптика місячного сяйва до іншого. Це був справді великий будинок. Ліхтарик тут би не завадив.

— Вони з’являються з пітьми, — сказав хлопчик, тримаючись за мою руку. — Гадаю, вони з неї зроблені. І вони нападають, коли ти не звертаєш уваги. Саме тоді вони нападають і забирають тебе до своїх… не гнізд. Яке ще є слово, схоже на «гніздо»?

— Нора?

— Ні, не нора.

— Лігво?

Він помовчав. А потім сказав:

— Так, думаю, це воно. Лігво.

Він стиснув мою руку, але більше не говорив.

— Гаразд. Отже, вони забирають неуважних людей до себе в лігво. І що вони роблять потім, ці монстри? Висмоктують з людини всю кров, як вампіри?

Він пирхнув.

— Вампіри не висмоктують всю кров з людини. Вони п’ють тільки трішки. Так, щоб вистачало далі існувати і, знаєш, літати. Клац-цоки значно страшніші за вампірів.

— Я не боюсь вампірів, — сказав я йому.

— І я. Я теж їх не боюсь. Знаєш, що клац-цоки роблять? Вони тебе п'ють, — мовив хлопчик.

— Як «Колу»?

— «Кола» дуже шкідлива, — заявив хлопчик. — Якщо покласти зуб у «Колу», то до ранку від нього нічого не залишиться. Ось чому «Кола» така шкідлива і чому треба завжди чистити зуби, щовечора.

Я чув цю історію про «Колу» в дитинстві, і вже в дорослому віці дізнався, що це лише байка. Але я впевнений, що брехня, яка сприяє зубній гігієні — хороша брехня, тому промовчав.

— Клац-цоки тебе п’ють, — продовжив хлопчик. — Спочатку вони кусають, а потім тобі стає дурно всередині, і всі твої нутрощі, мізки і взагалі все, окрім кісток та шкіри, перетворюється на рідку гущу, яку клац-цоки потім висмоктують крізь отвори, в яких раніше були твої очі.

— Яка гидота, — сказав я йому. — Ти сам це вигадав?

Ми досягли останнього прольоту сходів у глибині великого будинку.

— Ні.

— Не можу повірити, що діти спроможні таке вигадати.

— Ти не спитав про торохтливий мішок.

— Добре. То що там з мішком?

— Ну, — його тихий голос, що долинав з пітьми поряд зі мною, звучав проникливо й спокійно, — коли від тебе залишилися самі кістки та шкіра, вони вішають тебе на гачок і твої рештки торохтять на вітрі.

— І як же виглядають ці клац-цоки?

Ще не закінчивши питання, я вже почав шкодувати, що його поставив, і не бажав чути відповідь. Я подумав: «Напевно, це величезні, схожі на павуків створіння, подібні до того, що сьогодні зранку я бачив у душі». Боюся павуків.

Мені відлягло від серця, коли хлопчик сказав:

— Вони виглядають як те, на що ти не подумаєш. Як те, на що ти не звертаєш уваги.