Обережно, тригери
- Автор: Гейман Нил Ричард
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-25-1
- Переводчик: Максим Бакалов
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Обережно, тригери». Краткое содержание книги:
«Обережно, тригери!» торкається теми масок, за якими криється наше справжнє «я», щоб показати вразливі сторони людства і виявити, ким ми є насправді. Дивовижне поєднання історій про почвар і привидів, наукової фантастики і казок, магічного реалізму та поезії, що відкривають перед читачем царство вражень та емоцій.
Вона кивнула.
— Та принаймні ви не живете в Єрусалимі.
Гід зачекала у холі готелю, поки Моррісон піднявся до своєї кімнати. Він чомусь зовсім не здивувався, коли побачив, що Делорес немає ні в спальні, ні в крихітній ванній, і що простирадло, яке ще зранку вкривало ліжко, зникло.
Його собака міг гуляти Пустищем до скону, але Моррісон вже почав втомлюватися, та ще й пустилась дрібна мжичка. Він вирушив назад зеленим світом. «Який приємний зелений світ», — подумав він, хоча і знав, що в цьому криється неправда. Його голова нагадувала картотечну шафу, що гепнулася зі сходів, тому вся інформація у ній змішалась і переплуталась.
Вони знайшли його дружину на Віа Долороза.[39] Попри те, що на ній було простирадло, вона здавалась зосередженою, а не божевільною. А ще вона виглядала спокійною — так, що аж було лячно.
— Усе любов, — повчала вона людей. — Усе — Єрусалим. Бог — це любов. І Єрусалим — це любов.
Якийсь турист сфотографував її, а от місцеві не звертали на неї жодної уваги. Моррісон взяв її під руку.
— Гайда, люба, — мовив він. — Ходімо додому.
Вона наче дивилася крізь нього. Він замислився: «Що вона там бачить?» Вона мовила:
— Ми вже вдома. У цьому місці стіни світу тонші. Тут можна почути, як Він гукає нас крізь стіни. Послухай. Його чути. Послухай!
Делорес не пручалася і навіть не кричала, поки вони вели її до готелю. Делорес не виглядала, як пророк. Вона виглядала, як жінка далеко за тридцять, загорнута в простирадло. Моррісон гадав, що їхньому гіду було весело, але коли він зустрівся з нею поглядом, то побачив лише занепокоєння.
Вони поїхали автомобілем з Єрусалима в Тель-Авів, і тільки на пляжі перед готелем, проспавши до цього майже добу, Делорес оговталася — трохи збентежена, вона ледве пам’ятала минулий день. Він намагався поговорити з нею про те, що бачив і те, що вона казала, але спинився, коли помітив її смуток. Вони вдали, наче нічого не сталося, і більше ніколи про це не згадували.
Іноді йому було цікаво, що відбувалося у неї в голові того дня, коли вона почула голос Бога крізь золоте каміння, але, по правді, він цього знати не хотів. Так було краще.
«Це обумовлено місцевістю. Треба вивезти людину з Єрусалима», — пригадалося йому. І він запитував себе, як і сотні разів за останні кілька днів, чи цього справді було достатньо.
Він радів, що вони повернулися до Англії, радів, що вони були вдома, де бракувало Часу, щоб зчавити, задушити і стерти тебе в пил.
Моррісон повертався додому під мжичкою повз дерева скраю тротуару, повз чепурні палісадники, літні квіти та всуціль зелені газони, і йому стало холодно.
Він знав, що вона зникне, перш ніж він зверне за ріг, перш ніж побачить, як відчинені вхідні двері грюкають од вітру.
Він піде за нею. І знайде її — подумав він майже радісно.
Цього разу він послухає.
Клац-цок і торохтливий мішок
— Перш ніж покласти мене спати, ти розповіси історію?
— А ти справді хочеш, щоб я вкладав тебе спати? — запитав я в хлопчика.
Він на мить замислився. А тоді надзвичайно серйозно промовив:
— Так, думаю, що треба. Тому що я закінчив робити домашнє завдання і мені час спати, а ще я трохи боюсь. Не так, щоб аж дуже. Лише трішки. Це все-таки величезний будинок і тут часто немає світла, а тому трохи темно.
Я простягнув руку і скуйовдив його волосся.
— Розумію, — відказав я у відповідь. — Це дуже великий старий будинок.
Він кивнув. Ми сиділи на кухні, де було світло і тепло. Я відклав журнал на кухонний стіл.
— Яку історію ти хочеш почути?
— Що ж, — мовив він замислено. — Думаю, історія має бути не надто страшною, бо інакше замість того, щоб спати, я всеньку ніч думатиму про монстрів. Але вона має бути хоч трішки страшною, бо інакше нецікаво. Ти ж вигадуєш страшні історії, правда? Вона казала, що це твоя робота.
— Вона перебільшує. Але так, я пишу оповідання. Правда, жодного ще не опублікували. І я пишу різні історії.
— Але ж страшні теж?
— Так.
Хлопчик поглянув на мене. Він стояв у тіні дверей і чекав.
— Ти знаєш якісь історії про клац-цок і торохтливий мішок?
— Здається, ні.
— Це найкращі історії.
— Вам такі в школі розказують?
Він стенув плечима.
— Інколи.
— А що це за історії — про клац-цок і торохтливий мішок?
Він був не по літах розвинутою дитиною, тому таке невігластво сестриного кавалера його не вразило. Це читалося в його обличчі.
39
Вулиця в Єрусалимі, якою пролягав шлях Ісуса Христа до місця розп’яття.