Обережно, тригери

— От він, напевно, спарився.

— Вони носили такий одяг у Росії, — сказала гід. — Тому носять його і тут. Вони вдягають хутряні шапки на свято. Деякі носять ще більші, ніж ви оце бачили.

Делорес поставила перед ним чашку з чаєм.

— Про що задумався? — запитала вона.

— Згадую відпочинок.

— Покинь це діло, — відказала вона. — Просто забудь та й усе. Чому б тобі он краще не вигуляти собаку?

Він випив чай. Коли чіпляв ошийник, собака очікувально поглянув на нього, наче збирався щось сказати.

— Гайда, хлопче, — мовив Моррісон.

Він звернув ліворуч і пішов по авеню у напрямку Пустища. Воно було зеленим. Єрусалим був золотим: це місто піску і каменю. З Єврейського кварталу вони рушили до Мусульманського, проминаючи метушливі крамниці, набиті під зав’язку солодощами, фруктами та яскравим одягом.

— І простирадла нема, — розповідала гід Делорес. — Єрусалимський синдром.

— Ніколи про таке не чула, — відповіла вона.

А тоді запитала в Моррісона:

— А ти чув?

— Я щось замріявся, — відповів Моррісон. — А що он те означає? Ті двері з купою візерунків?

— Це привітання для когось, хто має повернутися з паломництва до Мекки.

— Ну от, — сказала Делорес. — Наше паломництво було до Єрусалима. Інші люди відвідують інші місця. Навіть на Святій землі є свої паломники.

— Зате Лондон ніхто не відвідує, — відказав Моррісон. — Принаймні заради паломництва.

Делорес вдала, що не чула.

— Отже, його нема, — звернулася вона до гіда. — Дружина повертається з крамниць або музею, а простирадла нема.

— Саме так, — відповіла гід. — Вона спускається до стійки реєстрації і каже, що не знає, де її чоловік.

Делорес взяла Моррісона під руку, неначе хотіла заспокоїти себе, що він не зник.

— І де ж він?

— У нього розвинувся Єрусалимський синдром. Він стоїть на розі, одягнений в саму лише тогу. Це і є простирадло. Він проповідує — зазвичай про те, що треба творити добро і славити Господа. Ну, і любити ближнього свого.

— Приїздіть до Єрусалима і втрачайте клепку, — мовив Моррісон. — Таке собі рекламне гасло.

Гід осудливо поглянула на нього.

— Між іншим, — заявила вона, як здалося Моррісу, з гордістю, — це єдине психічне захворювання, обумовлене місцевістю. А також єдине, яке легко вилікувати. Знаєте, як це зробити?

— Забрати в людини простирадло?

Гід завагалась, але потім всміхнулася.

— Майже. Треба вивезти людину з Єрусалима. І їй одразу стане краще.

— Добридень, — привітався чоловік в кінці дороги. Вже одинадцять років вони кивали один одному, а він досі не мав жодного уявлення про його ім’я. — Бачу, ви трохи засмагли. Їздили відпочивати, га?

— Були в Єрусалимі, — відповів Моррісон.

— Брр! Я б туди нізащо не поїхав. Не встигнеш і оком кліпнути, як тебе вже підірвуть чи викрадуть.

— З нами такого не сталося, — заперечив Морріс.