Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
Звичайно. Таку блискучу перемогу ні поляки, ні московити русичам (українцям) віддати не могли, тому писали, що князем-переможцем був Федір Несвизький. Та перший оповідач тієї битви Ян Длугош зарахувати перемогу вигаданому князю Несвизькому не міг, бо на той час були живі князі Острозькі. Тож пішов іншим шляхом: назвав князя-русича справжнім іменем — Федір Острозький, а звитягу приписав полякам, додавши ще якогось невідомого шляхтича — Кемлича. Послухаємо:
«…Подольское войско, после первого натиска считавшее Поляков уничтоженными, кинулось грабить обоз; между тем Полякам прибыл на подмогу с сотней всадников шляхтич Кемличь, отлучившийся для попаса лошадей (дело было 30 ноября); услышав шум борьбы, Кемличь с товарищами загремел в трубы и ринулся на Подолян, грабивших в это время обоз. Поляки прибодрились, сильнее наперли на врага и окружили его отовсюду: большая часть русских была истреблена, другая прогнана. За бежавшими погнался храбрый Кемличь и скоро все поле было усеяно трупами Русских (українців. — В.Б.), Татар, Волох (румунів. — В.Б.) и Бессараб (молдаванів. — В.Б.);.. Русские до того были поражены паникой, что сами отдавались в плен, но Поляки не щадили никого и убивали всех без милосердия «pro fracta fide». Такова легенда» [21, с. 367].
Можна було би в цю польську патріотичну вигадку й повірити, якби відверта брехня не випирала назовні. Справа в тому, що на Поділлі 30 листопада пасовиськ, де б могли пастися польські коні, уже не могло бути. Це говорить людина, яка народилася у тих місцях, багато років пасла худобу і прожила там (станція Дунаївці на Поділлі) більше двадцяти літ, із них вісімнадцять — підряд (1936–1954).
Слід також мати на увазі: якщо поляків у тій битві загинуло 12 тисяч осіб, а врятувалася хоча б третина війська, то мова йде про 20-тисячний контингент поляків. В той час, коли українське військо князя Федора Острозького, згідно із Яном Длугошем, «превосходило численностью Поляков». Тому в таких обставинах, які навів польський священик і хроніст, шляхтич Кемлич із своєю сотнею кавалеристів ніяк не міг змінити хід битви 40-ка тисяч людей на вузенькому просторі сільської греблі. Це не потрібно навіть доказувати сьогоднішнім польським ура-патріотам. Федір Острозький міг закрити дорогу на дамбі звичайною сотнею-другою надійних людей, яких завжди тримав під рукою. Це незаперечні аксіоми.
Що ж насправді сталося у тій битві під Копистирином у далекому 1432 році? Думаю, що, скоріше за все, шляхтич Кемлич не вигадана особа, а учасник битви і людина, яка врятувалася втечею з рештками розгромленого польського війська. Поляки, зі своїм гонором, ніяк не могли сприймати такий страшний розгром від упокорених пізніше та завойованих українців. Тому й було поширено легенду про звитягу за допомогою шляхтича Кемлича у Копистиринській битві. Певно, сам шляхтич Кемлич, а можливо, й усі рештки польського війська мали певну розмову з королем Ягайлом, який пояснив, як треба розповідати про хід битви. Мабуть, про те чули й діти Ягайла — Казимир та Владислав — майбутні королі Польщі. Тому коли Ян Длугош працював у польського короля Казимира IV вихователем його дітей, то, зрозуміло, що він знав і правду, й легенду про Копистиринську битву і, як бачимо, розповів нам легенду.
А шляхтич Кемлич навіть був обдарований королем Ягайлом. Послухаємо: «Заметим по поводу подвига Кемлича, что, как видно из одного акта 1597 г., в 1432 г. Конраду Кемличу записано было Ягайлом с. Студеница в Бакотском округе,.. но пожалование короля, как видно из даты акта, имело место еще до битвы» [21, с. 367–368].
Так у польській історії людина, яка, по суті, виграла програну Копистиринську битву 1432 року, не отримала ніякої віддяки.
А «програвший» битву Федір Острозький (молодший) тут же рушив на Кам’янець-Подільський і вже на початку наступного року «под самым Каменцем захватывает в плен Федора Бучацкого» [21, с. 369].