Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
Вони чекали в пітьмі.
Чекали довго, мовчки. Час тягся поволі, так немічний дід плентає на гору.
Вони стояли на скелястому уступі коло чорного провалля колодязя й чекали.
— Вже досі ми мали б почути?
— Може, й так. А може, й ні.
— Що будемо робити?
— Ти про що?
— Раптом вони зовсім не з’являться. Як довго ми будемо тут їх чекати?
— Вони з’являться з піснею.
— Сподіваюся.
Та не було ні пісні, ані руху. Довкола них — тільки німа непорушність часу, якому нема чого тут підточувати.
— Як довго ми вже чекаємо?
— Не знаю. Довгенько.
— Я відчуваю, що не все гаразд.
— Мабуть, ти маєш рацію. Чи не піднятися нам на кілька рівнів, аби розвідати, що й до чого — чи оце зараз винести тебе на волю?
— Зачекаймо ще трохи.
— Гаразд.
І знову тиша. Вони міряли кроками німоту.
— Що це?
— Що?
— Звук.
— Я нічого не чув, а ми слухаємо одними й тими ж вухами.
— Не тілесними вухами — ось знову!
— Я нічого не чув, Тарако.
— І не вщухає. Схоже на волання, але нескінченне.
— Далеко?
— Так, неблизько. Послухай моїм слухом.
— Он воно що! Гадаю, це скіпетр Калі. Отже, битва в розпалі.
— І досі? Виходить, боги дужчі, ніж я уявляв.
— Ні, це ракшаси дужчі, ніж уявляв я.
— Перемагають наші сили чи зазнають поразки, Сіддхартхо, в будь-якому разі богам зараз не до нас з тобою. Якщо пощастить проскочити повз них непоміченими, навряд чи ми застанемо сторожу коло їхнього корабля. Ти хочеш його захопити?
— Захопити Громову Колісницю? Дотепна пропозиція… То і могутня зброя, і чудовий засіб пересування. Чи великі наші шанси?
— Я певен, ракшаси можуть стримувати їх, скільки знадобиться, от тільки довго підніматися нам з Пекельного Колодязя. Та ми обійдемося без стежки. Я притомився, але ще можу пронести нас у повітрі.
— Спершу піднімімося на кілька рівнів та розвідаймо ситуацію.
Вони злетіли зі скелястої приступки біля чорного провалля колодязя, і час знову зацокав їм услід.
Вони підіймалися вгору, а назустріч спускалася світляна куля. Вона торкнулася долівки печери — і розрослася деревом з зеленого вогню.
— Як іде битва? — спитав Тарака.
— Ми зупинили їх, — відповів ракшас, — але не можемо підступитися до них близько.
— Чому?
— Нас від них щось відштовхує. Не знаю, що це таке, але воно тримає нас на віддалі.
— Як же тоді ви б’єтеся?
— Ми тримаємо їх під шквалом каміння і скель, печемо вогнем, потопляєм водою, насилаємо буревії.
— А вони що?
— Тризуб Шіви прокладає дорогу крізь усі перепони. Хай би скільки матерії він руйнував, ми жбурляємо проти нього ще більше. Отож він і стоїть на місці, мов статуя, приборкуючи наші шторми, яким ми не даємо вщухнути. Час від часу він відволікається, щоб когось убити, і тоді Бог Вогню відбиває напад. Скіпетр богині стримує натиск того, хто опиниться перед ним, а сповільнивши свій рух, він наражається на тризуб, на цупку хватку чи очі Смерті.
— І вам не вдалося завдати їм втрат?
— Ні.
— Де вони зараз?
— Спустилися трохи по стіні колодязя. Вони просуваються дуже повільно.
— А скількох ми втратили?
— Вісімнадцятьох.
— Виходить, ми зробили помилку, урвавши наше чекання і кинувшись до бою. Ми заплатили надто високу ціну, а самі нічого не виграли… Ну то як з колісницею, Саме, спробуємо її захопити?
— Вона варта ризику… Так, спробуймо.
— Тоді гайда, — звелів він ракшасу, який погойдував перед ним гілками. — Іди вперед, а ми потихеньку за тобою. Підніматимемось по стіні з протилежного боку, а коли наблизимося до місця бою, ви подвойте свій натиск. Не давайте їм передихнути, аж поки ми повз них просковзнемо. А далі утримуйте їх на місці, аби ми встигли викрасти їхню колісницю з долини. Коли ми це зробимо, я повернуся до вас у своєму справдешньому вигляді і тоді покладемо край цьому бойовищу.
— Слухаюсь, — відповів демон, брязнув на долівку, обернувся зеленою вогняною змією і шугнув у них над головою.
Вони кинулися вперед і пробігли частину шляху нагору, приберігаючи підупалі сили Тараки для рішучого кидка і подолання тяжіння.
Далеко заглибились були вони в нутро Ратнагарі, тому мандрівка назад здавалася їм нескінченною.
Нарешті досягли вони дна колодязя; там було досить світло, і Сам на власні очі міг бачити все, що відбувається вгорі над ними. Гуркотіло й клокотало нестерпно, і якби вони з Таракою спілкувалися мовою, то тут їхнє спілкування урвалося б.