Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
Та зненацька зблиснув сліпучий спалах світла — і пощезали всі дерева, лишивши по собі лише низькі пеньки та чорні плями згарища на підлозі.
Розкололася і з оглушливим гуркотом упала стеля.
Відступаючи назад через ті самі двері поза троном, вони побачили, як постать, що й далі стояла посеред зали, підняла в себе над головою жезл і окреслила ним ледь помітне коло.
Догори шугнув конус сліпучого сяйва, і все, чого він торкався, розчинялось без сліду. На устах Агні так само грала посмішка, а згори зливою падало величезне каміння, не зачіпаючи його.
Гуркіт тривав, затріщала підлога, схитнулися стіни.
Вони хряснули за собою дверима, і Самові запаморочилось у голові, коли вікно, що видніло в кінці коридора, майнуло повз нього.
Вони мчали геть і вгору, у піднебесся, в тілі Сама щось поколювало й булькало, так наче весь він був з рідини, крізь яку пропускали електричний струм.
Озираючись назад зором демона, який міг бачити одразу у всіх напрямках, Сам помітив, як здаленіло Паламайдсу, змаліло до розмірів картини, яку, здавалося, можна взяти в рамку й почепити на стіну. На високому пагорбі в центрі міста розвалювався палац Відегхи, і величезні спалахи світла, немов дзеркальні відображення блискавок, шугали з руйновища в небо.
— Ось і маєш відповідь, Тарако, — озвався він. — Чи не вернутися нам назад та ще раз випробувати його силу?
— Я повинен був переконатися, — відповів демон.
— А тепер дозволь мені ще раз тебе застерегти. Я не жартував, коли сказав, що він може бачити все аж до самісінького небокраю. В разі він хутко вивільниться з-під усіх тих уламків і зверне погляд у наш бік, то одразу засіче нас. Я не думаю, що літаєш ти швидше за світло, отож ліпше тримайся нижче, ховаючись за Нерівностями рельєфу.
— Я зроблю нас невидимими, Саме.
— Очі Агні бачать далеко поза межами людського сприйняття червоної та фіолетової сфери спектра.
І тоді вони, не гаючи більше часу, знизились. Перед тим Сам устиг ще помітити: від палацу Відегхи в Паламайдсу тільки й лишилася хмара пилу, що досі клубочилась над сірими схилами пагорбу.
Мов смерч неслися вони на північ, усе далі й далі, аж поки розкинулося під ними гірське пасмо Ратнагарі. Вони підлетіли до гори, званої Чанна, ковзнули повз її вершину і приземлилися на скелястому виступі коло розчахнутих навстіж дверей у Пекельний Колодязь.
Вони ввійшли туди і зачинили за собою двері.
— Нас наздоженуть, — промовив Сам, — і навіть Пекельний Колодязь не витримає облоги.
— Які ж вони впевнені у власних силах, — здивувався Тарака, — прислали тільки одного!
— Тобі здається, що впевненість ця невиправдана?
— Ні, — відповів Тарака. — Ну а той Червоний, про якого ти розповідав, що він випиває очима життя? Хіба ти не вважав, що вони радше пошлють Владику Яму, а не Агні?
— Так, — погодився Сам, спускаючись разом із ним дорогою до колодязя. — Я був певен, що він гнатиметься за мною, і досі мене не покидає відчуття, що наміру свого він не облишить. Коли ми бачилися востаннє, я добряче йому насолив. Відчуваю, він усюди гнатиметься за мною, наступаючи на п’яти. Хто зна, може, цю мить він уже чатує на мене в засідці на дні Пекельного Колодязя.
Вони дійшли до колодязя і ступили на стежку.
— Ні, там він на тебе не чатує, — запевнив Тарака. — Якби цим шляхом пройшов хтось інший, окрім ракшаса, мені одразу доповів би про це хтось із тих, які не потерпають у неволі.
— Він ще з’явиться, — відповів Сам, — а коли Червоний увійде до Пекельного Колодязя, його ніхто не зможе зупинити.
— Але багато хто спробує, — відповів Тарака. — І ось перший з них.
Той перший вогник запалахкотів у ніші обіч скелястої стежки.
Проходячи мимо, Сам звільнив його, він злинув угору, наче птах з яскравим оперенням, і по спіралі спустився в колодязь.
Крок за кроком спускались вони, і з кожної ніші виривався на волю вогонь і линув геть. За наказом Тараки деякі з них піднімалися до входу в колодязь і щезали за могутніми дверима, на зовнішньому боці яких були вирізьблені слова богів.
Коли вони дісталися до дна колодязя, Тарака запропонував:
— Звільнімо й тих, що ув’язнені в печерах.
І вони рушили в путь глибинними переходами, звільняючи демонів з бездонних кам’яних темниць.
Збігав час, він давно втратив йому лік, і нарешті всі бранці опинилися на волі.
Ракшаси зібралися в печері на дні колодязя і, вишикувавшись величезною вогняною фалангою, злили свої крики в єдину рівну дзвінку ноту, яка перекочувалась і билась у голові Сама, аж поки він збагнув, ошелешений здогадом, що вони співають.