Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Ну, мабуть, не все ж згоріло?
Другий візит зробили Василько Шубайло і Стасик Мультан. І ми одразу поспішили з ними до лазу в підвал костьолу, просто квадратної відтулини, за якою хід ішов униз, немовби тут збиралися зсипати в бункер картоплю.
— Ви, дядечку, можете плечима не пролізти, — сиплим шепотом сказав Василь.
— Пролізе. Руками наперед. Там щось схоже на сходинку є. До неї сантиметрів п'ятнадцять.
Вони шугнули туди, як малявки під камінь. Але байдуже, проліз і я: одна рука вперед, другу під себе, щоб долонею підштовхувати черево. Неприємно, коли звисаєш над пустою темрявою. Але й справді, не більше ніж п'ятнадцять сантиметрів до кам'яної приступки.
Не люблю я цих підземель, особливо занедбаних. Затхло, повсюди шматки отинковки, стоять саркофаги, і в кожному чиєсь колишнє життя. Варте чи не варте цього саркофага — інша справа. І особливо мене мерзить таке видовище після того, коли довелося мені бачити «зацны гроб» одного великого сановника минулих часів. Мумія лежала в мундирі при всіх регаліях, але без… штанів. Штани були суконні, і їх з'їла міль. Варто було підлабузнюватися, царедворствувати, прирікати людей на гірше, вбивати їх з легкою рукою, щоб потім лежати без штанів.
— Ось зодчий, — сказав Стах. — Комісія рік тому приїжджала, знімала віко. Як живий, лежить, тільки трохи всох.
Голоси наші лунко вибухали під склепінням, так що й цих могли розбудити. І все-таки я неймовірно здивувався, коли напівморок прорізала вертикальна смуга світла. Несподівано обернулася довкола осі велика і, як я тепер бачив, непомірно товста дошка (раніше я думав, що просто на ній колись було щось написано, та фарба злізла), і в цьому світлі виникла постать людини зі свічкою в руці.
— Хто там? — запитала постать, і я пізнав ксьондза. — А-а, це ви?.. Яким чином ви тут?
Я показав рукою на лаз.
— Нащо ж ви так? Я сам би міг показати. І було б зручніше.
— Пробачте, діти сказали, що іншого ходу нема.
— І даремно сказали. Ну гаразд, діти, йдіть гуляйте.
Він показав їм на потаємні двері, але малі вже кинулися в лаз.
— Якби мені їхню спритність, — усміхнувся ксьондз.
— Її у вас і зараз вистачає.
— Ні. Для деяких речей уже ні. Тут, під костьолом, та й під замком ціла система ходів. Кажуть, є й хід, що з’єднує костьол і замок. У деякі з них я не ризикую ходити. Дуже рідко не вистачає сміливості. Частіше — спритності. Хочете, я вам деякі покажу.
— Що ж, охоче. — Я подумав, що, може, це в чомусь допоможе моїм пошукам.
— То ходімо.
Я протиснувся з ним в отвір. То була якась костьольна прибудова (я погано розбираюся в цій топографії). Жихович відімкнув якісь низькі двері, і очам відкрився неширокий коридор з низькою склепінчастою стелею. Це було схоже на печери в Київській Лаврі. Тільки що довкола був дикий камінь, а не зцементований пісок.
— І далеко він тягнеться? — Ми пройшли вже, мені здалося, метрів сто п'ятдесят, і кінця цьому не було видно.
— До кінця не доходив. Тут є й інші ходи, бокові, але я їх не знаю. І ніхто не знає. Тут під час татарської навали десь у тисяча п'ятисотому, чи що, році ховалося все населення Ольшан і довколишніх сіл.
— То як, катакомби давніші за костьол?
— Набагато давніші.
Я йшов попереду. Раптом я відчув ніби повів чогось по обличчю. Полум'я свічки затріпотіло. Відбитки заметушилися по каменю.
— Обережно!
В ту саму мить я послизнувся, зрозумів, що падаю, і раптом відчув неймовірної сили штурхан у спину. Такий, що підлетів у повітря, мабуть, з метр потримався так, а потім не дуже м'яко приземлився в пилюку, відчуваючи, що мої ступні висять над порожнечею.
– €зус-Марія! Матка боска Остробрамська! Матка боска Бітенська!
— Що це було?
— Колодязь. Я ж казав, обережно.
Я справді ледь перескочив, дякуючи ксьондзовому штурхану, круглий чорний провал у підлозі. А може…
— І чого ви послизнулися? Ну, так і є, — він підняв свічку вгору. — Колонія кажанів! Бач, за зиму який корж на підлозі вийшов.
Він перехилився і нагнувся, дивлячись униз. Потім узяв камінчик і кинув у чорну пащу. Через незліченні століття звідти долетіло, ніби дзвінко, а ніби й глухо: «Глок». Тут ми обидва, коли про це можна говорити при свічці, пополотніли.