Чорний замок Ольшанський

— Ну, з ними невідомо що сталося, — сказав я. — А з ним?

— Кажуть, зірвався з обледенілих риштувань. І та сестра залила в колоді його труп медом і одвезла, щоб зробили мумію. І досі він там, у підпіллі, серед інших Ольшанських лежить. А вона так незаміжньою й померла.

— Виходить, не сам Ольшанський був фундатором цього костьолу?

— Люди кажуть, сестра. Але це ті самі «шведські кургани» та «французькі могили». Записаний — він.

І тут я все ж задумався. Чому він, той Ольшанський вважається фундатором, будівником усіх костьолів округи? І цього. Підозра — недобра річ, але тут вона знову торкнула мою душу. Якщо брехня в цьому — виходить, міг збрехати і на суді, коли давав клятву на Євангелії, що ті — живі.

Попрощавшись з ними, я закурив (багато я почав курити) і швидко пішов через пролом до єдиної брами замку. Вечірнє помаранчеве світло лягало на молоде листя, і замок серед цієї розкоші здавався бридкою, але й красивою (а це й справді було так) ропухою серед квіток. Пройшов браму і побачив на кам'яній брилі ксьондза з блокнотом у руках.

— Що то ви тут, отче Леонарде? — сказав я і знову здивувався цьому приємно-лисячому виразу на розумному обличчі.

— Думати тут люблю.

— Проповіді складати?

— Часом складати проповіді, — сказав «ще один підозрілий». — Відпочивати.

«А щоб тебе, — думав я, — типовий євангельський тип, який не переносить брехні й несправедливості».

Багато чому недоброму навчила й мене ця річ: недовіра до всіх без винятку людей.

— І ходи вивчати?

— І ходи… Ви вечеряли сьогодні? Ні? То ходімо до мене.

… У плебанії ксьондзу належало я не знаю скільки там кімнат. Ми сиділи в одній, цнотливо біленькій, з безліччю різних статуй на стінах (найчастіше ярмаркових, гіпсових, як сучасні китайські божки, розмальованих у рожеве й блакитне, але й двома старими, дерев'яними, побитими часом, з давньою потребою в реставрації). А на столі була скатертина-самобранка (бо не сам же Жихович наготував усе те і гарячим подав на стіл). Тут тобі й короп, запечений в тісті, і салат анісовий, і «утопленик», що кипів у маслі (всі давні білоруські страви, мало не з першої нашої кухарської книги «господині литовської»), і «покуштуйте це варення зі стебел аїру, найнижча частина».

— Знаєте, що мені спало на думку? З Шевченка.

— Знаю, — подумавши, сказав ксьондз. — Як діти на Великдень на соломі хвалилися. Тому батько чоботи справив, тій мати хустку купила… «А мені хрещена мати лиштву вишивала».

— Правильно. «А я в попа обідала, — сирітка сказала».

— Ну, то чому «попові» і через сто років з гаком не нагодувати «сирітку» обідом? Думаєте, я не бачу, як ви на мене у «вік ракет і атомів» дивитеся? Через «ходи» й «таємниці».

— Я не дивлюсь.

— Отож-бо. І, хоч виправдовуватися ні перед ким не хочу, — перед вами чомусь хочеться. Відчуваю щось…