Чорний замок Ольшанський

— Королю б я донесла про твої вибрики, та мерзячка[35] мене бере дивитися на тебе. Поглянь, — і вона показує на вежу.

Я прокидаюся, залитий холодним потом. Настільки це яскраво. І не одразу розумію, що я лежу в прихатні і що мене торгає Микола Зелепущонок, на прізвисько Вечірка, мій господар:

— Антосю, вставай… Ми з кумом. І так нам без тебе сумно, так сумно, — він схлипує. — Ми плачемо. Плачемо. Вставай, Антосю.

— Добре, зараз, — я розумію, що не відчепиться і що краще зараз вийти, а потім непомітно піти: скоріш за все вони й не помітять.

Коли я прийшов на господареву половину, то побачив господиню на печі, стіл, заставлений стравами і двома «гусаками», а за столом кума, невеличкого лисого, як коліно, чоловіка, і господаря.

Спочатку я хотів одразу піти, але потім розмова зацікавила мене. Вечірка філософствував, а господиня (цього. я не міг зрозуміти) тихо сміялася на печі.

— Усе на світі — паразит. І мурашка паразит, і бджола

Паразит, і овечка паразит, і вовк паразит, і ти паразит, і я паразит.

— Я не паразит, — заперечив кум.

— А хто колись у колгоспі мішок жита вкрав?

— Я не крав.

— Ну, все одно. А ти подивися на себе. В усіх сумлінних людей чуприна на голові, а в тебе — лисина. І кажеш, що не паразит.

Тикаючи виделкою в тарілку, нещасний кум старався перевести розмову на інші, приємніші рейки:

— А я сало їм.

— От-от! — І з обуренням: — Та чесні люди по-ло-ву їдять! А ти — сало. І кажеш, що не паразит.

Я пішов і сів у квітнику. Голова після сну і всього боліла несамовито. Треба було менше курити. Надимів, як… зрозуміло, що тут заболить що хочеш. І ці нажерлися горілки. Як нещастя це якесь на люд. А за вікном знову розмова, високопарна.

«Треба перебратися, — подумав я. — До Мультана. Інакше спокою не дадуть, п'яні чорти. І взагалі, чортзна-що. Всі в окрузі якісь звихнуті, а все, що довідався за день, не варте й дірки з бублика».