Чорний замок Ольшанський

Тут я здогадався, що це Гримислав Волюжинич, ініціатор «удару в спину», дружина Вітовта Федоровича Ольшанського Ганна-Гордислава і зодчий костьолу, вежі якого, одягнені риштуванням, уже височіли над мурами зовні.

— Цей істинствувати[14] не буде, — сказав Гримислав. — Для нього є дві очини[15]. Одну він продасть, але за другу зубами триматиметься, горлянки гризтиме за свої скойці[16].

— Рідні, — сказав зодчий, — він усе звідкілясь знає про вас. І тому втікайте. Доки не пізно. І візьміть з собою альмариюм[17] з грошима. Вони йому не належать. Вони — людські, ваші. Тих, що повстали. Втікайте. Сядете десь на Німані на окрут[18] — і кудись до німців. Потім повернетеся, коли знову настане ваш час, коли треба буде купувати зброю. Зрадливий рід. Що предок Петро, який князя Слуцького видав, що цей.

— Що, коні є? — запитала жінка.

— Є коні, — сказав Гримислав. — Ключаюся[19] з тобою, зодчий. Але стільки ременів[20] золота, стільки каменів, стільки сажоних[21] тканин — хіба їх повезеш у саквах?

— Беріть частину. Решту переховаємо тут.

— Я не хотів, — сказав Волюжинич. — Але зелжив[22] він саме наше білоруське ім'я.

— І нехай зостанеться ні з чим, — жорстоко сказала жінка. — Без мене і без скарбів. Такий пакон[23]. І нехай він нас звідтіля дістане, свавільний опойовий[24]. У нього своя судба[25], у нас своя. А тобі, великий зодчий, спасибі від нас і від бога.

— Спасибі скажете, коли все скінчиться добре.

…І ось падає вже на тільки-но засипану яму величезний спиляний дуб (де я читав про такий спосіб ховання скарбів? — відзначає вві сні підсвідомість), і ось уже й сліду нема, і ніч довкола.

…І ось уже рвуться геть від мурів замку диким лісом два вершники. У одного при боці довгий меч, у другого, меншого, корд. Зникли. Але через деякий час у неоковирних вежах чорної махини замиготіли вогні, забігали по галереях. Багатоголова кінсько-людська маса закипіла, заклубилася в дворі. В тиші наростали, робилися нестерпними грізні звуки.

І ось худий чоловік піднімається по риштуваннях вежі костьолу. Стоїть і дивиться в бік безмежних лісів, де десь далеко — Німан. І тут ненажерлива розтопирена п'ятірня штурхає його в спину, і в очах непорозуміння… Блискавично наближається земля.

І це вже ніби не він, а я падаю, як кілька років тому зі скелі на Карадазі (диво і власна кмітливість врятували мене тоді від неминучого, — відзначає підсвідомість).

Цього диво не врятувало. Я знову дивлюся згори. І він, маленький згори, лежить на землі, як лялька… Знову я внизу. Над трупом стоїть крижастий чорнявий чоловік. Вузькі очі. Жорстокий прикус великого рота. Сріблоткана чуга спадає широкими складами. А навпроти нього досить уже літня жінка в чорному.

Вітовт Федорович Ольшанський і його сестра.

— Покладіть у мед, — гірко каже жінка. — І в Кладно до бальзамувальника.