Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
Вони аж позеленіли.
— Зрештою, я гадаю, що до цього справа не дійде. Ось. лист від особи самого губернатора, де він пропонує місцевим властям підтримувати мене. А ви знаєте, що буває за невиконання таких наказів?
Грім над вухом не так би вразив цю публіку, як звичайний аркуш паперу із знайомим підписом. А я, вельми нагадуючи генерала на придушенні бунту, повільно цідив, відчуваючи, що мої справи поліпшуються:
— Ви що, полетіти з посад захотіли?! Я зроблю це! А за потурання диким вчинкам якихось нелюдів ви також відповісте!
Очі в судді забігали.
«Ну що ж, — вирішив я, — чи пан, чи пропав».
Я показав решті на двері. Вони похапцем вийшли з кімнати Я добре бачив в очах судді переляк, як у зацькованого тхора, бачив і ще щось приховане, злісне. Я підсвідомо був переконаний зараз, що він зв'язаний з таємницею дикого полювання, що врятуватися він може тільки в тому випадку, коли я загину, що тепер полювання може полювати не мене, бо це питання їхнього життя, і я, можливо, ще сьогодні отримаю кулю у спину, але шалені злість, лють, ненависть стисли мені горло Я зрозумів, чому наших предків називали шаленими й казали, що вони б'ються навіть мертві
Я ступив крок, схопив чоловічка за петельки, витягнув з-за стола і підняв у повітрі. Потряс.
— Хто?! — ревнув я і сам відчув, як побіліли мої очі.
Він напрочуд правильно зрозумів моє запитання.
— О-йой! Не знаю, не знаю, пане. Ох, що мені робити? Вони вб'ють мене, уб'ють.
Я кинув його на підлогу і схилився над ним:
— Хто?!
— Пане, пане. Ручки-ніжки поцілую, не треба…
— Хто?!
— Я не знаю. Він надіслав мені триста карбованців і при них листа з вимогою вислати вас, бо ви перешкоджаєте. Там був тільки самий наказ, і там говорилося, що його цікавить пані Яновська, що йому корисна її смерть або шлюб з нею. І ще там було сказано, що він молодий, і дужий, і спроможний у випадку чого заткнути мені горло.
Схожість судді з тхором доповнилася раптом ще й смородом. Я подивився на залите слізьми обличчя цієї худобини і, хоч підозрівав, що він знає трохи більше, ніж каже, з гидливістю відштовхнув його. Не міг я бруднити руки об цього… Не міг. Інакше втратив би повагу до себе назавжди.
— Ви ще відповісте за це, — кинув я від дверей. — І такій гидоті потрапляють під суд люди! Бідні селяни!
… Я їхав дорогою через ліс і міркував про все, що сталося. Це було більш-менш легко, все, здається, ставало на свої місця. Ясно, натхненник полювання не Дубатовк: яка йому вигода, він не спадкоємець Яновської. І не економка. І не нещасна божевільна в садибі Кульшів. Я перебрав усіх, навіть тих, на кого не можна було й подумати, бо став дуже недовірливий. Злочинець молодий, йому корисна або смерть Яновської, або шлюб з нею. Виходить, він має якісь права на спадщину. Цей чоловік, як підозрівав Світилович, був на балу в Яновської, він якось впливав на Кульшу.
Тільки двоє відповідали всьому цьому: Ворона і Берман. Але чому Ворона так по-дурному повівся зі мною? Ні, скоріше за все — це Берман. Він знає історію, він міг надихати якихось бандитів на це. Треба тільки довідатися, яка йому користь від смерті Яновської.
Але хто такий Малий Чоловік і Блакитна Жінка Болотяних Ялин? Голова мені паморочилася, і весь час крутилося у ній те саме слово:
«Рука…», «рука…». Чому рука? Ось-ось пригадаю… Ні, знову відлетіло. Ат, темна душа… Ну що ж, треба шукати дрикгантів і весь цей маскарад. І скоріше.
Розділ п'ятнадцятий
Того вечора з'явився Ригор, увесь забруднений грязюкою, спітнілий і стомлений. Похмуро сидів на пеньку перед палацом.
— Схованка в лісі, — буркнув нарешті. — Сьогодні довідався, що, крім тієї стежки, де я тоді вартував, є друга, з півдня. Тільки вона на лікоть під тванню. Я зайшов у саму пущу, але тут натрапив на непрохідну прірву. І не знайшов слідів через неї… Разів зо два мало не втопився. Заліз на верхівку найбільшої сосни і бачив на тому боці величезну галявину, а серед кущів і дерев — стріху якоїсь великої споруди. І димок. І один раз у тому боці заіржав кінь.
— Треба буде піти туди, — зауважив я.
— Ні, тільки без дурниць. Там будуть мої люди. І нехай пан пробачить, але коли ми спіймаємо цих поганців, ми вчинимо з ними, як з конокрадами.
Обличчя його з-під довгого чуба дивилося на мене з недоброю посмішкою.
— Селяни терплять, селяни прощають, селяни в нас святі. А тут я сам вимагатиму, щоб з цими… як з конокрадами: прибити осиковими цвяхами до землі руки й ноги, а потім такий самий кілок, тільки більший, у задній прохід, до самого нутра. І від хат їхніх навіть жаринки не залишу, все пущу попелом, щоб духу навіть… щоб духу їхнього смердючого не зосталося. — Подумав і додав: — І ти стережися. Може, і в твоїй душі колись панський дух заграє. Тоді й з тобою так… пане.