Юнаки з вогненної печі
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- ISBN: 966-579-056-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Юнаки з вогненної печі». Краткое содержание книги:
— В нас щодо цього інша думка. Є дані, що його дівчина, ота Лариса, приїжджала до тебе, чого?
— Любовні справи, і я про те не можу говорити.
Здається, я слідував батьковій науці, й хвостів у своїй правді не залишав. Остюкові це увіч не подобалося, і він перейшов до Славка, сповістивши, що той уже інтерес до книжок має чи не так? Я згодився. Величезний інтерес.
— До речі, хто така Лорка? — спитав Остюк ніби ненароком.— Чи не ваша дівчина?
— Це іспанська поетеса,— не моргнувши оком, сказав я.— Її звати Гарсія. До речі, цю поетесу розстріляли фашисти.
— Да? — заломив брову Остюк.— А я думав, що це ви так дівчину звете.
— Дівчину ми звемо Лариса,— повідомив я.
Остюк глянув на мене, ніби я йому брехав, а тоді спитав, чи не знаю я Славкового дядька. Я чесно відповів, що тільки візуально: раз застав його у Славка, але той швидко пішов.
— Про що ви тоді говорили?
— Про поезію. Славковий дядько говорив, що Франко ніякий не поет, а ми із Славком заперечували.
— Це не той іспанський Франко? — ніби пожартував Остюк.
— Цього разу, український. Іван Якович Франко.
— А, це той западенець. А антирадянської літератури у Славка не бачив?
— І в нього знайшли? — зчудовано спитав я.— Не повірю! Він цікавився філософією, Гегелем, Кантом, Фейєрбахом, Енгельсом (Енгельса я навмисне сюди ввернув), але ніколи політикою. До речі, Фейербах йому менше подобався, Славко більше був гегеліанець, але й кантіанство не заперечував.
— Ти недурний хлопець,— сказав Остюк.— І охота тобі вкалувать на бетонному заводі?
— Де дітися? — розвів я руками.— Всі ми кожен по-своєму будуємо соціалізм.
— До речі, такого собі Степана Вітличного знаєш?
— Знаю,— сказав я.— Він мене трохи підучував з української та російської літератур та мов, бо я таки хочу вступити в інститут. Але я тільки трохи ходив до нього — набридло, та й часу в мене мало. Робота забирає все, а коли вільний, хочеться і в кіно піти.
— Як з ним познайомилися?
Я сказав: Славковий дядько — родич Вітличного, він через Славка порадив мені брати в нього уроки.
— Брав у тебе за уроки плату?
— Та ви що? — здивувався я.— Це дуже безкорисливий чоловік.
— А літератури тобі ніякої не давав?
— Коли б і давав, то ви б знали,— мовив я.— Там у мене один субчик весь час у тумбочці риється. А в іншому місці де б я її міг покласти?
— Який це субчик?
Я назвав. Назвав, а мені йокнуло в серці: а що, коли Коля не провокатор? В цьому я порушив батькові приписи й подав зайву інформацію. Зрештою, коли він провокатор, то вони його, дурного, відставлять, а заведуть хитрішого — що я з того виграю? Мені аж неприємно стало: дав маху й почав розговорюватися, а це вже небезпечно. Отож я насторожився і вже тільки відповідав на запитання, суворо керуючись батьковими приписами. Остюк коло мене заходжувався з того чи з того боку, ставив каверзні запитання; коли щось із того була правда, наприклад, щодо знайомства та зустрічей, я того не заперечував, але жодного підтвердження, що бачив у когось нелегальну літературу, не давав, навіть дивувався, що така є, і наївно спитав, а що саме вважається антирадянською літературою?
— Кнігі і ізготовлєнниє матіріали, клівєщущіє на совєцкую власть! — сказав, перейшовши на російську, Остюк.
— Такого мені не доводилося зустрічати,— сказав я.— А що, їх у нас друкують?
Але на це відповіді мені не було дано. Натомість Остюк популярно мені розповів про підступи імперіалістичних розвідок і про негідних людей, особливо з гнилої інтелігенції, яких ті розвідки одурманюють. Потім мені дано кілька аркушів паперу, і я мав свої відповіді на запитання докладно записати. Остюк мені диктував запитання, а я старанно писав, слово в слово повторюючи те, що сказав. Одне мене дивувало: чомусь не запитували про мою поїздку до Львова і про зустріч із братами Горбачами — очевидно-таки, про те не знали. Коли б знали, то вже забагато в мене виявилося б точок дотику із заарештованими. Отож я зіграв перед ними отакого невинного, дещо наївного, але цікавого до всього хлопця, компанійського і спраглого знань, яким я, зрештою, й був; водночас ненав’язливо дав знати, чи, точніше, зрозуміти, що ні мої друзі, ні Вітличний мені не довіряли, хоч я не знаю й чому, принаймні нічого недозволеного читати не давали, і я поняття зеленого не маю, що в тих книжках і матеріалах може бути. Одне слово, я був ніби камінчик, якого омиває, не шкодячи йому, вода, і ніяких хвостів (окрім промаху з Колею) з мене не зависло. Розмашисто підписав свої зізнання, і мене випустили на волю, попередивши, щоб я про ці наші балачки нікому не казав ні слова. І тільки на бульварчику, за ворітьми цієї жахнющої установи, я відчув, у якому колосальному напруженні був весь цей день. Змушений був сісти на лавку, щоб перекурити: був випотрошений до дна. Іще раз перепустив через мозок усе те, про що говорив і що мене запитували. Ні в чому, здається, не міг собі дорікнути, хіба в одному: я так само, як колись апостол Петро, відрікся від свого приятеля. Пізніше, бувши в Житомирі, я взяв батькову Біблію і знайшов це місце в Євангелії від Матвія (XXVI, 69—70). Ось воно: “А Петро перед домом сидів на подвір’ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: “І ти був з Ісусом Галілеянином!” А він перед всіма відрікся, сказавши: “Не відаю я, що ти кажеш!” Десь так само вчинив сьогодні я; зрештою, інакше вчинити не міг, як, очевидно, й святий Петро. Була між нами й різниця. Не відаю, чи Петро, відрікшись од куса, хотів його врятувати, я ж Артура врятувати хотів хоч би й тим, що він не матиме супроти себе свідка в моїй особі. З другого боку, класти свою голову за Артура було б усе ж донкіхотством — це, очевидно, й дурний зрозуміє. Однак неприємне почуття з душі не зникало, я звівся й подався геть, бо мені раптом здалося, що залізні ворота вогненної печі, в якій щойно побував, розчиняться, як рот почвари, і вона знову ковтне мене в себе, може, й навіки.
Довго гнав вулицями, битий цим страхом, аж доки не опинився біля Києво-Печерської лаври. Блукав її подвір’ям, роздивляючись будинки, а потім сів у скверику із залізною альтанкою під Шеделевою дзвіницею, курив і помалу приходив до тями. По дворі блукали якісь люди, отари екскурсантів, але я нікого не бачив: руки в мене тремтіли, а душа була порожня.
“Ні, я все-таки не боєць,— подумалося мені.— Може, й справді я овечка, але зовсім не бажаю, щоб вовк, який почав зі мною лукаву балачку, мене пожер”. Бо чи зміниться світ од того, що з нього зникне якась овечка, але в самої овечки той світ в очах напевне помре. Отож ліпше я піду стопами апостола Петра, аніж слідом апостола Іуди,— для того, щоб перетворитись у жертовного барана, в душі моїй сили не вистачає. Окрім того, ситий од того буде тільки вовк...”
Тиша лаври, спокій її чудових споруд, відчуття статичності часу, бо не завжди він біжу чий і плиткий, часом відчувається зупинено, і це теж потрібно для людської душі,— все врівноважувало мене, але нанесло в душу смутку, бо світ од часу того-таки святого Петра, а може, й давніше, аж зовсім не порозумнів. Що злочинного вчинили ми, троє юнаків? Хіба те, що дерзали мислити й сумніватися. Доки людство вигадуватиме ідолів і примушуватиме людей уклонятися їм, хоч ті люди в ідолів не вірять і їх не шанують, і доки кидатимуть тих, хто чесно заявить про невіру свою, у вогненну, палахкотючу піч? Чи скоро зникнуть із землі царства дурнів і чи так уже втішно людям ставати стандартними чеканками ідіотичних суспільних форм?
Стояли чудові вересневі дні. Було тепло, але все дихало осінню, про те нагадувало багато що: жовті листки на деревах, подих вітерця, цвіркуновий дзвін із парку чи саду, запах зілля, барва неба і хмар, навіть особливий блиск у людських очах.
Минав рік од того часу, відколи життя моє скаламутилося. Я, до речі, подав документи до вечірньої школи, і вже кілька вечорів ходив на заняття. Але сьогодні на заняття я не піду. Сьогодні я і від роботи звільнений, сьогодні я ніби пушинка з бабиного літа, яка сама не відає, куди летить. І мені вперше захотілося, щоб сьогодні в моїй кімнаті хлопці випивали, вперше захотілося впитись, а це значить — забути про світ, відірватись од його самоїдських проблем й поринути в зелені хвилі зеленого чаду.