Юнаки з вогненної печі

— Ну, не все можна знати,— мовила розважливо Люда.— Добре, що Славко трохи розтерп. Ти його підкріпив.

— Тримайтеся! — сказав я.— А коли що, напиши мені, і я відразу ж приїду. В Славка моя адреса є.

— Гаразд! — згодилася Люда.— Ти на нього чудово впливаєш.

Вийшов на вулицю й відчув, що той холод, що його запущено нам сьогодні в душу, з мене не вийшов, незважаючи на те, що я просидів у кімнаті кілька годин і випив пару чарок коньяку, а все через те, що той холод сидів у нутрі моїм. Я знову побачив вихудлого, вимореного Артура з отією принизливо остриженою головою, побачив траурні обличчя його батьків і повний ненависті до мене Алоччин погляд. Чому вона так зле про мене думала і такі лихі слова сказала? Правда, було те, що я перший привіз і вніс у наше товариство самвидав, але чи моя вина, що Артур був такий необережний (та й Славко), що не захотів його вчасно позбутися, адже його було попереджено? Та й чи той самвидав був злом? Суб’єктивно так, бо через нього постраждали мої приятелі, але не тому, що сам він був злом, а тому, що проти його правди воювало зло суспільне. Отже, зло було не в мені і не в самвидаві, а в тому, що суспільну правду держава безжально викорінювала — сама була носієм неправди і зла. Може, таке суспільство й мало свою рацію, воюючи нещадно із правдою про себе, бо вона для неї й справді руйнівна. Бо неправдою світ пройдеш, назад не вернешся. Бо неправдою і злом можна жити тільки короткий час, хоч яке б управне було суспільство в одурманенні людей. Хочеш — не хочеш, а десь з’явиться гончар Теренцій і заспіває свою легковажну, висміювальну пісеньку. Гончаря Теренція знайдуть і вб’ють, але пісеньку його вбити не зможуть. Бо зло хоч і могутнє, але не всесильне...

Щось таке думав я, спускаючись Чуднівською вулицею, але спокою душевного не мав, бо відчуття вини мене не покидало. Не покидало мене й видиво Артура на підсудній лаві, остриженого наголо й вимореного. Не покидало його тихе “Так!”, коли запитали, чи визнає він себе винним. Холод у душі моїй розростався, кублився, перетворювався в крижану кулю, тож коли я відчинив хвіртку свою, визнав і сам свою вину, оте сказане тихим голосом: “Так!” Розумів Славковий розпач: розумів Артурове: “Так”; розумів понурену Ларису, коли покинула мене й пішла під охорону батька; розумів, що вона ніколи зі свого дому не втече і не приїде до мене, щоб урятувати й себе, й мене від стандартазіційного лікування; розумів, що суд нечестивих сьогодні відбувся не тільки над Артуром, але й над нами всіма, бо прийшов день і приніс сокири, як писалося в одному із віршів Гарсія Лорки. Було нас троє, а тепер двоє! Я зирнув на небо й побачив, що там волочаться срібні крила хмар, і мені на очі викотилися сльози. Я зупинився на дворі й намагався оволодіти своїми почуттями, бо зараз маю переступити батьківського порога, а батьківського порога треба переступати з ясним обличчям і мирною усмішкою на вустах.

Але для того, щоб учинити це, треба мати більше сили, ніж мав. Зайшов у дім і побачив батька й матір, які зустріли мене занепокоєними поглядами. Я роздягся і десь таким же голосом, яким оповідала мені Люда про Славка, розповів коротко головні новини: про те, що суд відбувся і який винесли вирок. Мати пішла на кухню, не промовивши й слова, розігрівати обід, а я рушив у свою кімнатку. Перше, що впало у вічі: книжки на полицях були розставлені не так, як їх розставляв я, а на столі в мене лежав другий примірник написаного під копірку олівцем прокотолу обшуку. Я пробіг його очима. Крім Славкових листів, забрано було деякі листи до батьків і мої юнацькі щоденникові нотатки, яких я не донищив. Для чого вони їм були потрібні, невідомо, бо там були лише сентиментальні виливи закоханого юного дурника. Я пошкодував, що не знищив раніше і їх, бо навіщо брудним очам читати виливи мого серця? Сів за стола й завмер, дивлячись у заморожене вікно і пильно розглядаючи узори та химерне крижане листя на ньому — мені не хотілося зараз ані рухатися, ані будь з ким говорити. Ніби впав у якусь часову яму і побачив юнака, який іде польовою дорогою у драбинчастому возі й поганяє коней. У нього тонке, розумне обличчя, а одежа, як на селянині. Попереду замайорів гайок, і я плеснув віжками коней. Зрештою, вони самі відчули домівку й наддали ходи. І ось я в’їжджаю у ворота хутора, які відчинила молода вагітна жінка. Зіскочив із воза й почав розпрягати коней.

— Що ж ви виїздили? — спитала жінка.

— Частину землі треба буде продати, щоб погасити борг,— сказав я.— І змушений був згодитися продати на вируб ліс.

— Наш ліс? — зойкнула жінка.— А що ж лишиться нам?

— Прийде час, коли малопомісне дворянство, як ми з вами, Меланіє Петрівно, загине,— сказав я.— Житимемо з праці рук своїх.

— Витримаєте селянську працю? — спитала з жахом жінка.

— Мушу витримати,— сказав я.— Інший шлях: переїхати до міста й піти на службу.

— Може, це кращий вихід?

— Ні! Бо я вирішив од світу відійти. Людині багато не треба, щоб себе прогодувати.

— А родину?

— Порівняно з селянами ми заможні,— сказав я.— Що ж, треба згодитися, що ми вже не пани, а люди. Згоджуєтеся, моя мила Меланіє Петрівно, на такий уділ?

— Боюся цього,— сказала жінка.— Боюся опроститися й поринути тільки у хатні турботи. Ми ж освічені люди, і в нас є вищі потреби.