Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Рис. 17. Гребінь з могильника черняхівської культури. Переяслав-Хмельницький.

На досить високий ступінь теслярського ремесла у слов’ян VI— IX ст. вказує застосування досконалих технічних прийомів у будівництві житлових та оборонних споруд. При зведенні стін зрубів вживалося з’єднання колод «в лапу» та «в обло», що доведено археологічними джерелами.

Багато дрібних виробів у давнину виготовлялося з кістки та рогу тварин. Це різноманітні проколки, знаряддя для плетіння, рукоятки ножів, накладки для луків та наконечники мисливських стріл, прикраси, амулети та ін. Виробництво цих речей потребувало особливих навичок, хоча відбувалося здебільшого у рамках домашнього промислу.

Ремісничого характеру набуло в пізньоримський час виробництво гребенів з оленячого рогу, широко розповсюджених у черняхівській культурі. Такі гребені складаються з кількох платівок із зубцями, що з’єднувались з обох боків за допомогою металевих заклепок пластинчастими накладками. Виробам, залежно від моди, надавали різної форми. Полірована поверхня часто прикрашалася карбуванням. Виготовлення гребенів потребувало низки операцій із застосуванням, крім сокир та ножів, спеціальних тонких пилок та свердел, а також затискачів та абразивів. Біля с. Велика Снітинка Фастівського району на Київщині досліджено гребінкову майстерню, що діяла з кінця III до середини IV ст. Тут знайдено сотні пластин-заготівок до гребенів, бронзовий дріт на заклепки, різне знаряддя, тисячі обрізків-відходів оленячого рогу[270]. В ранньому середньовіччі виробництво гребенів тривало, однак його обсяг вже зменшився.

Обробка каменю в перші століття н. е. найбільше була розвинута на півдні України, де давній місцевий досвід збагатився надбаннями античної цивілізації. Пізньоскіфські, а потім черняхівські племена Причорномор’я широко використовували місцевий вапняк у будівництві. З м’яких порід висікали архітектурні деталі — пороги та бази під дерев’яні стовпи, робили корита та ступи. В пізньоримський час увійшли в побут ручні млини. Жорна до них на півдні та в Подністров’ї виробляли з вапняку. На Побужжі існувало окреме виробництво біля сіл Жорнище та Лугова (Іллінецький район Вінницької обл.). На місці кратера доісторичного вулкану тут було створено кар’єри, де давні гірники видобували ефузивну туфоподібну породу. Серед кам’яних відходів знайдено рогові клини та черепки черняхівського посуду. На стінках кар’єру добре помітні сліди кирок[271]. За технологічними якостями туфові жорна кращі за вапнякові, з пісковику або граніту. Жорна з лугівського центру знаходять на великій території від Дністра до Середнього Подніпров’я. Ручні ротаційні млини відомі в ранньослов’янських культурах другої половини І тис. Копіткої мистецької праці потребувало виготовлення ливарних форм для ювелірних прикрас, що робилися з м’яких порід (мергель). 64 такі форми знайдено нещодавно у згорілому житлі VII ст. на поселенні в Бернашівці поблизу Могильова-Подільського.