Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Крим. Золоті прикраси гунського часу IV—V ст.

Черкаська обл. Мартинівський скарб VI—VII ст.

Рис. 15. Срібні та бронзові прикраси із слов’янських пам’яток V—VII (1) і VIII—X ст. (2).

Виготовлення посуду на гончарному верстаті на території сучасної України вперше почалося в грецьких колоніях Причорномор’я близько середини І тис. до н. е. Пізніше кружальний посуд з’являється на пізньолатенських пам’ятках Закарпаття, де становить до 40% усієї кераміки. Частину цих виробів зроблено кельтськими майстрами, інші мають місцеве походження, але більшість з них генетично пов’язана з латенськими старожитностями Середньої Європи. Серед гончарного посуду Закарпаття трапляються лощені та нелощені екземпляри, зрідка — графітові (з домішкою товченого графіту) та розписні вироби. Сіроглиняні вироби прикрашалися геометричним візерунком та штампованим орнаментом.

Серед пам’яток липицької культури Прикарпаття І—II ст. від 3 до 15% керамічного комплексу становить гончарний посуд. Його походження пов’язане з дакійськими старожитностями Румунії. Липицький кружальний посуд виготовлявся з тонкої глини, мав сивий або жовтуватий колір. Його асортимент складається з кількох типів горщиків, ваз, чаш на високій ніжці, глеків.

VIII ст. н. е. населення Південно-Східної Європи починає широко застосовувати гончарну техніку виробництва посуду. Найбільшого розвитку ця галузь ремесла досягає у черняхівських племен і дещо меншого — у карпатських. До племен — носіїв київської культури — невелика кількість виготовленого на верстаті посуду надходила торговельним шляхом з черняхівських майстерень.

Типологія східноєвропейської сіроглиняної кераміки та гончарних горнів вказує на їхню причетність до єдиного провінційно-римського стилю, поширеного серед романізованих народів Центральної та Західної Європи. Найближчими осередками цього стилю були причорноморські міста Ольвія і Тіра, а також ремісничі центри провінцій Нижнього Дунаю. Якась частина черняхівської гончарної продукції, особливо на початковому етапі її виробництва, могла виготовлятися прийшлими спеціалістами, в тому числі полоненими ремісниками з дунайських провінцій. Вказівку на це можна вбачати в грецьких літерах на сіроглиняному посуді з поселення Лепесівка. Однак зростаючі потреби внутрішнього ринку спричиняли швидке поширення цього ремесла на значній території Південно-Східної Європи. Місцеві майстри засвоїли нову для них техніку та технологію гончарної справи разом з основними формами провінційно-римської кераміки й за короткий строк повністю наповнили ринок своєю продукцією.

За підрахунками О. О. Бобринського, майстер витрачав на виготовлення однієї середньої посудини 8—10 хв., виробляючи щоденно від 30 до 80 посудин[265]. Таке виробництво здатне було забезпечити округу в радіусі десятків кілометрів. Відносну продуктивність окремих гончарних майстерень можна порівняти за внутрішнім об’ємом випалювальних горнів, що вміщували приблизно від 25 до 150 горщиків.

Серед багатьох черняхівських пам’яток ліпний посуд домашнього виготовлення становить не більше кількох відсотків усіх знахідок кераміки. На синхронних поселеннях культури карпатських курганів частка ліпного посуду наближається до 80%, що вказує на відносно невисокий рівень товарності економіки прикарпатських племен та вузькість внутрішнього ринку. Окремі групи населення, що належали до черняхівської культури, зокрема мешканці поселень з слов’янськими рисами на Верхньому та Середньому Дністрі, також використовували гончарну кераміку, але меншою мірою, ніж, наприклад, племена сусідніх територій Молдови або Поділля. Однак і тут гончарна кераміка не була предметом імпорту: на поселенні Ріпнів II відкрито залишки гончарної майстерні[266].