Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Він пропрацював на шахтах шість років і, відбувши таким чином термін покарання, зійшов з гір у глушину Кебреїса. Як і багато хто з тамтешніх чоловіків, він виявив, що найспокійніше йому живеться у пагорбах, де його татуювання приносить йому не ганьбу, а повагу. Так він і оселився там: разом з такими, як сам, просиджував у маленькій кав'ярні, покурюючи й попиваючи кисле червоне вино на клаптику ґрунту під тентом, так він одружився з єдиною дочкою вчителя проти батькової волі й забрав її жити у свій однокімнатний будиночок поміж вершин.
Дочка шкільного вчителя, як і інші жінки Кебреїса, носила міцний бавовняний одяг, а взимку взувалася в чоботи, обшиті хутром видри. І, всупереч батьковим пророцтвам про приреченість цього шлюбу, ніколи не жалкувала за тонкою білизною чи слугами, ніколи не скаржилася, коли доводилося розбивати лід у відрах. Вона тримала кіз, засмагла на сонці, ловила форель, їла картоплю і відмовлялася брати в батька навіть редьку, а діти народжувалися одне за одним, всі були дикунами, довготелесі, співочі, схильні до авантюр і сильні духом, як їх батьки. Всі вони були добре пристосовані до життя в Кебреїсі й позбавлені нездійсненних мрій. А потім з'явилися на світ дві дівчинки, які померли ще немовлятами; а потім, останнім, — хлопчик, якого мати назвала Лунре, бо він народився у місяць найчистішого світла.
Отаке розповіла мені Тіалон. Оповідаючи, вона аж тремтіла від запалу й час од часу посмикувала комір сукенки. Коли я відкрив було рота, аби втрутитися, вона підняла руку й продовжила оповідати, так поквапно, немов хотіла упіймати історію, перш ніж та утече. Вона розповіла мені про худенького самотнього хлопчика з червоними колінцями, як його мучив кашель, як він плакав, переслідуваний хворобами, як лежав при стіні під вовняними ковдрами поряд з братами в одній кімнаті, розділеній пошарпаним запиналом, як страждав у тій задимленій кімнатчині, як страждав і на відкритому повітрі, як його засипало снігом і він не міг швидко бігати, як батько брав його на довгі прогулянки, щоб поліпшити його конституцію, і примушував кидатися в несамовиті крижані форелеві струмки. Вона розповіла мені, як він страждав усюди, окрім школи, де його дідусь, суворий і гарно одягнений пан, зневірений у всіх хлопчикових братах і сестрах, був зацікавлений, навряд чи сміючи сподіватися, в цьому останньому внукові, отому, з хронічним кашлем. Лунре. Одягнений в полатаний одяг братів, замотаний у шерстяний шарф. Лунре, який іноді, не маючи сили піти до школи, лежав у кутку, блідий і млявий, спостерігаючи, як паморозь вкриває щілину під дверима після того, як згас вогонь. І дід прийшов до нього, спираючись на свою палицю, закутаний у хутряний плащ, хоча вже була весна, і потоки мчали, яскраві й холодні, і де-не-де перші крокуси визирали крізь брудні залишки талого снігу. Це дідусь прийшов і сидів на стільці біля вогнища, і виглядав надто великим і величним для маленької кімнати, і запропонував заплатити за хлопчика, аби той ходив до школи в столиці, де м'якший клімат дасть йому шанс на виживання Так, він міг би оселитися там у купця, дідового брата, в будинку, де його мати колись прожила два роки, де вона навчилася малювати й шити, але так і не навчилася розмовляти олондрійською мовою без того, аби не приправляти її фразами гірського сленґу. Батьки Лунре погодилися, не заради вигоди чи майбутнього престижу, а тому, що Кебреїс убивав їхню найменшу дитину. І мати плакала над ним, так наче він, найважчий і найменше схожий на неї нащадок, був їй дорожчим за усіх.
— Так Лунре вирушив до Бейна, — розповідала Тіалон. — Йому було тоді десять років. Чи варто розповідати, що сталося з ним після цього? Чи варто розповідати про будинок двоюрідного дідуся, торгівця склом, де було заведено влітку спати на балконі? Чи про його школи — приватну школу для хлопчиків та Бейнський університет, — чи взагалі потребуєш ти складати думку про нього, про його пристрасть до читання? Ти читав Фірдреда Бейнського, Про Дев'ять Текстур Світла, читав Лірику Караніса, — отож ти знаєш. Хіба не достатньо тобі знати, що у віці двадцяти одного року він пішов на малолюдну вечірню лекцію і побачив там літнього чоловіка, попередника мого батька, виснаженого і лютого, який закликав молодих студентів приєднатися до роботи з Каменем? Чи знати, що він відчув огиду на вид цієї кістлявої фігури і приєднався до нього не тому, що вірив у мрію, а тому, що не міг встояти перед спокусою потрапити на Благословенний Острів і ходити залами бібліотеки, що обросла міфами… Тільки пізніше він зацікавився роботою з Каменем, завдяки дебатам, що провадилися вченими, які взялися служити старому жерцю. Вони взяли собі за звичай зустрічатися в саду на даху, де квітла лаванда, в сутінкову пору. Саме їхня пристрасність приваблювала його. А пізніше — товаришування з моїм батьком.