Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Глава дванадцята
Історія Тіалон
Наступного дня мені було зимно — так зимно, що цокотів зубами. Орду помацав мені чоло і виніс залізний нічний горщик, куди я виблював гидкою сірою рідиною. Я не приєднався до інших на щоденній прогулянці в саду, а згорнувся калачиком і сховав обличчя, закутавшись у простирадла. Поки спав, мені снилися острови, братове посвистування, тіні птахів, а коли прокидався — починав рахувати хвилини, наче це могло заспокоїти лихоманку. З-за стіни чулися крики: це стогнав божевільний, без слів і без змісту, з підвиваннями, як у молитві.
Тіалон прийшла мене провідати. Це був її перший візит за кілька тижнів. Вона принесла з собою скриньку для письма і мокру парасолю, бо на Вельвалінгу йшов дощ. Її волосся закучерявилося і було припорошене дрібними крапельками — вітер задував дощ під парасолю. Поклала свої речі під стіну і, не спитавши дозволу, сіла на краєчок мого матраца, війнувши принесеним у складках одягу холодним повітрям, і посміхнулася мені — непевною посмішкою, бо обличчя мала змарніле й хворобливе, а під очима їй залягли помітні тіні.
— Джевіку, — почала вона.
— Тіалон.
— Ти погано почуваєшся? — запитала тихим голосом.
— А ти? — відпарирував я.
Од цього її посмішка стала теплішою, а на очі навернулися сльози. Вона поплескала мені зап'ястя крижаною рукою.
— Ні. Я дуже добре почуваюся. А ти все ще читаєш Олондрійську Лірику?
— Так. А ще Роман Долини.
Вона кивнула. Її очі сяяли прозорим небесним світлом, наче дощ сполокав їх.
— Я теж дещо читаю. Читаю твої листи. Пробач, що не відповіла на них. Замість відповіді прийшла сама. Я не залишуся надовго. Повернуся назад, у своє реальне життя. Пам'ятаєш, я казала тобі, що щось збудувала… Це саме те, що я збудувала. Саме таке життя.
В заломленому світлі лампи її обличчя виглядало молодим, рішучим, нещасним. У тому, як вона піднесла підборіддя, помітно було відчайдушність.
— Я читаю. Роблю нотатки для батька. Сиджу в храмі Каменя, постійно читаю, дивлюся, вдивляюся в глибини таємниці. Камінь… Мені б хотілося показати тобі його. Можливо, тоді ти зрозумієш. Він чорний, важезний, надприродній, вкритий написами… — Вона піднесла руки й широко розвела долоні, окресливши в повітрі невиразну форму, відтак опустила руки й стенула плечима. — Я не можу його описати. Але повір, Джевіку, — він справді маєстатичний. Наша надія. Батько є лише другим дослідником, який спробував витлумачити повідомлення з Каменя. З цієї причини… — вона зупинилася і прикусила губу, потім подивилася на мене і спокійно продовжила: — З цієї причини ми легко можемо припуститися помилки. Розумієш? Для нас, для нашого культу це лишень початок. Ми все ще вразливі — нас продовжують висміювати і ненавидіти… У нас є підтримка короля, але більше ніхто з його близького оточення нас не підтримує. Більше того: його син є одним з тих, хто наполегливо прагне дискредитувати нас. А ще ж є культ Авалеї. Вони ненавидять нас, бо ми відкидаємо те, що вони люблять: розкіш, розпусту, захоплення ангелами.
Вона посміхнулася на вид мого зашарілого обличчя.
— Я знаю, що ти зустрічався з Верховною Жрицею Авалеї. Я все знаю. В нас є шпигуни. — Сльозина скотилася її щокою і крапнула на коліна. — Так. Шпигуни. Ми підслуховуємо під дверима, ми слідкуємо за людьми. Щодня на світанку батько отримує звіти. Це огидно…
Побачивши паніку на моєму обличчі, вона засміялася й обтерла сльози тильним боком долоні.
— Не хвилюйся. Ти у безпеці. Ти ж віриш у це, чи не так? Ти знаєш, що я тобі друг.
Я подивився в її задумливі очі — незмірно щирі очі.
— Так, — мовив я. — Я це знаю. Але я не знаю причини.
— Це саме те, заради чого я прийшла, те, що я хочу тобі сказати. Причину, з якої я тобі друг. Причину, з якої я не зраджу тебе, хоча знаю, що ти збираєшся утекти. Причину всього. Вона подивилася на мене з переляканою усмішкою і ковтнула. — Дивно. Тепер, коли я тут, — не знаю, з чого почати.
Але вона таки почала. Знала, як почати. Глибоко зітхнула і подивилася на свої пальці, стиснуті на темній вовняній сукенці. Тоді підвела голову, глянула мені в очі. І нахилилася до мене, як сестра; а десь там дощ підступав до лунких скель, що оточували Острів.
Вона розповіла мені про село Кебреїс, село Кременю, де покрівлі з битого сланцю, а вікна ґратчасті. Це село холодних вод і скельних ґрунтів затиснене поміж пагорбів на заході, у Фіадуороні, у Темних Горах. Кебреїс: село зачаїлося в неймовірно красивому ландшафті прозорих струмків, яскравих небес і сяючих снігами гірських вершин, у ландшафті, від чийого блиску боляче оку, чиє холодне повітря жалить легені; люди тут потайні, мовчазні, воліють бути в ізоляції. Багато тутешніх чоловіків колись працювали на шахтах. У таких під очима татуювання, і коли вони у розслаблених позах байдикують в кав'ярнях, можна прочитати татуйовані написи «злодій» або «пірат». Серед них був один чоловік, позначений блакитним словом «браконьєр» — бо його схопили, коли він полював на кабана у Келевейні, в Телкановому лісі.