12 польських есеїв
- Автор: Милош Чеслав, Ват Александер
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-19-5
- Переводчик: Роксана Харчук
- Жанр: Критика
Электронная книга - «12 польських есеїв». Краткое содержание книги:
Що значить – недоречна? Ознайомимось найперше з міфом № 2. Він є у певному сенсі протилежністю першого. Поділ на праведників та колаборантів у ньому так само чіткий та однозначний, проте інакше виглядає пропорція. За винятком жменьки письменників, що були переслідувані чи просто мовчали, вся культура ПНР носить тавро колаборації з комуністами. Можливі два пояснення. Перше наголошує на тому, що гріх трапився через провину, виник з недобрих намірів, з людської мізерності та дурості. Друге кладе акцент радше на об’єктивних обставинах: уся культура була недужою, бо походила з хворої, ненормальної ситуації. Навіть коли вона була вільною від безпосередніх пропаґандиських функцій, – що траплялось не так уже й часто, – все одно виконувала їх опосередковано: легітимізувала комуністичну владу, виконувала роль фальшивого свідчення про нормальність суспільної та політичної ситуації в країні, воздавала непрямим чином хвалу устрою, в якому, виявляється, можна створювати й такі чудові, ідеологічно незаанґажовані речі. З огляду на всюдисущу цензуру, навіть позірно «аполітична» культура була заражена неминучою брехнею: в найкращому разі вона мовчала, коли треба було кричати.
Та це вже, власне кажучи, тонкощі. Найважливішим, зразковим для цього міфу періодом, у якому начебто сформувалися всі основні риси культури ПНР, вважаються роки 1948-1955 – доба сталінізму. В попередні й подальші роки ця культурна модель була менш досконалою, оскільки з різних причин вважалося за потрібне маскувати фактичний стан справ усілякими позірними «вольностями». Але й тоді відмінності мали радше кількісний, ніж якісний характер. З цього погляду, всякі зміни, навіть оновлення після жовтня 1956 чи ревізіонізм, – це лише другорядні порахунки між різними фракціями марксиської партії.
Цей міф має свій виразно антиінтеліґентський варіант: це, мовляв, рідна творча інтелігенція (іноді зі знаком запитання: а чи то була справді польська інтелігенція?) зрадила після війни суспільство (читай – народ), майже повністю антикомуністичне й антирадянське, яке єдину точку опори зберегло в непримиренному католицькому Костелі.
Перший з цих міфів, героїчний міф нескореної тиртейської культури, глибоко закорінений у традицію й до цієї традиції апелюючи, пережив свій розквіт після 1976 року, головним чином у період воєнного стану, тобто в час, коли він справді великою мірою опирався на суспільну та політичну емпірію. Проте він зазнав поразки разом з поразкою етосу колишньої «Солідарності» та політичною перемогою популістських течій. Можна сказати, що відбулося це цілком згідно з його месіанською традицією та поетикою: герої здійснили свою справу, їхній час минув, і тепер вони повинні відійти в забуття або навіть у неславу; день перемоги виявився водночас початком кінця переможців.
Сьогодні цей міф згасає в тіні іншого міфу – міфу безжальних порахунків. Зміна сторожі настала, втім, не без участі розчарованих героїв першої легенди: падіння високих ідеалів не може обійтися без винних. Отож час сприяє їхньому віднайденню, хоч я й не вважаю такий спосіб лікування ран добрим, бо ж рани зовсім не вигадані.
Це звучатиме, можливо, парадоксально, але своєрідним варіантом інтелектуальної позиції полювання на заплямованих колаборацією співгромадян є цілковите відмежування від будь-яких зв’язків культури з політичним і навіть суспільним життям, радикальний (desinteressement стосовно історичних контекстів та значень літературного твору. Ця позиція характерна, як на мене, радше для молодого покоління і породжена з глибокої неповаги до культури надто зіпсутої – згідно з цим міфом – і скорумпованої. Якщо так було насправді, то можливі два висновки: або цілковито відкинути цю культуру, прирікши її на забуття, або відкинути таку точку зору, котра знаходить у літературі лише брудну білизну та брехню, і визнати її малоістотною. Суттєвими виявляються у такому разі питання суто літературні, мистецькі, а також погляд на твори з позачасової, універсальної перспективи.
Неважко помітити, – оминаючи цього разу відсутність певного синхронного розгортання в часі, - що обидва підходи, які міфологізують літературу і, взагалі, культуру ПНР, певним чином взаємозумовлені. Крайнощі одного погляду є ніби реакцією на крайність іншого і в своєму полемічному гніві однаковою мірою, хоч і в протилежних напрямках, спотворюють картину й оцінку цілості. У кожному з них містяться раціональні передумови та слушні погляди, проте кожен з них є поганим провідником по літературі важкого й неоднозначного часу. Хоча б лишень через те, що намагається цей час і цю культуру уніфікувати.