12 польських есеїв

Після 1952 року ейфорію остаточно заступає страх, куди зрозуміліший, ніж у будь-які інші історичні періоди, бо ж боятися таки було чого, а проте й це не дає цілковитого виправдання, бо здебільшого митцям загрожували не якісь надзвичайні репресії, а головно втрата привілеїв, пов’язаних із слухняним виконуванням обов’язків інженера людських душ. Досить, однак, було ослабнути контролеві за ідейністю та благонадійністю кожного речення, як одразу цим скористалися слухняні начебто літератори, суттєво спричинившись до руйнування цілісної системи.

Втім, руйнування – це сильно сказано. Так здавалось у жовтні-56 і після того. Та чим більше спливало часу, тим очевидніше ставало, що йдеться лише про різницю поглядів у межах одного світогляду чи позиції. Чи та різниця важлива? Суттєва? Все залежить від того, кого спитати: тих, котрі вийшли тоді з ув’язнення, повернулись із Сибіру на батьківщину, чи тих, котрі й надалі залишались приреченими.

У той час усе почало вимірюватись у порівнянні з попередньою нещасливою епохою. Й усе було кращим. Хіба можна дивуватися, що все виглядало не лише кращим, а й просто добрим?

Люди виходили з в’язниць. Світ став менш абсурдним, удома й на вулиці можна було говорити, що захочеш, цілком спотворене воєнне й передвоєнне минуле почали розглядати по-іншому: вояк Армії Крайової перестав бути прислужником реакції, а все, що радянське, не мусило бути завжди найкращим. Хіба можна дивуватися, що гіршого на цьому тлі воліли не помічати: цензура, і то вельми люта, існувала надалі; часописи закривалося за вияв найменшої непокори; брехня і замовчування щодо близького минулого і далі переважали над ретельною оцінкою фактів, а політичний статус колонії було замінено статусом васала чи домініона. Дивуватися, може, й не варто, та пам’ятати слід. З точки зору проблематики, література після 1956 року значною мірою поверталася до перерваних у сталінський період мотивів порахунку з найновішою історією та людськими (польськими) позиціями. Література, театр і – може, передусім – кіно, котре у цей час виходить на перший план культурного життя в країні, зрештою, часто спиралися на написані раніше літературні твори. Тобто знову йшлося про польський вересень, окупацію, Варшавське повстання, 1945 рік. Досить вірний оригіналові, незвичайної художньої якості фільм «Попіл та діамант», незважаючи на всі свої, м’яко кажучи, історичні неточності, був сприйнятий з ентузіазмом. Достатньо було емоційної (бо вже не раціональної) реабілітації рядових вояків АК (ще не вищих офіцерів чи головного командування), щоб забути про виразну тенденційність твору. Забути? Що ж, так, очевидно, виглядала історична свідомість у ті часи, знищена в сталінський період. Це була свідомість не лише інтелектуалів та митців, які надто легко підпадають під ідеологічні впливи.