Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі

Це запитання являє собою свого роду крещендо, у якому відобразилися численні дослідження, здійснені протягом десятиріч. Автори низки досліджень, включно з вивченням двійнят, розлучених при народженні, уже дійшли висновку, що одні лише гени визначають близько 50 % особистості й здібностей тієї чи іншої дитини.

Тож коли за одну половину дитячої долі відповідає природа, то чим же визначається друга половина? Безперечно, вона визначається батьківським вихованням: адаптованими для дітей записами музики Моцарта, церковними службами, відвідуванням музеїв, уроками французької мови, умовляннями, обніманнями й покараннями, які разом і формують акт виховання. Але як же тоді пояснити ще одне відоме дослідження — Колорадський проект усиновлення, який відстежував життя 245 усиновлених немовлят і не виявив буквально жодного зв’язку між рисами характеру дітей та їхніх прийомних батьків? А також інші дослідження, які продемонстрували, що формування характеру дитини мало залежало від того, чи водили її до дитсадка, чи росла вона в повній сім’ї, чи працювала її мама, чи мала дитина вітчима або мачуху.

Такі розбіжності між природою і вихованням стали темою книжки раніше маловідомої авторки посібників на ім’я Джудіт Річ Гарріс. Книжка «The Nurture Assumption» вийшла друком у 1998 році і практично атакувала одержимих батьків і їхній стиль виховання; вона виявилася настільки провокативною, що потребувала двох підзаголовків: «Чому діти стають такими, якими вони є» та «Батьки важать менше, а однолітки — більше, ніж ви вважаєте». Гарріс стверджувала, хоча й ненав’язливо, що батьки помиляються, гадаючи, що справляють сильний вплив на формування особистості своєї дитини. Це переконання, на її думку, є просто «культурно обумовленим міфом». Авторка стверджувала також, що нібито всеохопний вплив батьків нівелюється на низовому рівні ефектом тиску, який справляють на дітей їхні однолітки112, тупою й безцеремонною силою, яку до них щодня застосовують приятелі та однокласники.

Оригінальність погляду Джудіт Гарріс, що справив ефект вибуху бомби — так, вона вже встигла стати бабусею, це вже не абищо, але не мала диплома про вищу освіту й не працювала в жодній науковій установі, — спричинила як здивування, так і засмучення. «Людям можна пробачити, що вони кажуть: “Ще один знавець заявився!”, — писав один оглядач. — Спочатку нам втовкмачують, що головне — це емоційний зв’язок між матір’ю та дитиною, потім заперечують: ні, найголовніше — це черговість народження. Е, ні, стривайте, стимуляція — ось що насправді має визначальне значення! Перші п’ять років життя є найважливішими; та ні — перші три роки; та що ви кажете — найбільше важить саме перший рік! Усе це — дурниці, забудьте про них, усе визначається генетикою!»