КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Щороку, на початку квітня, Київський технологічний інститут харчової промисловості, що на Володимирській, збирає науково–технічні конференції за участю практично всіх директорів, головних інженерів, механіків, технологів і хіміків цукрозаводів, що приїжджають до Києва не тільки з України, але й з Росії, Молдови, Білорусі, Середньої Азії, Кавказу і Далекого Сходу. Серед гостей і участиків цього форуму можна зустріти також цукрових фахівців з далекого зарубіжжя, зокрема з Німеччини, Франції і навіть з Куби. І українську мову на цих конференціях розуміють геть усі.
Ще за царського режиму, коли Україна вже була головною цукроварнею імперії, кого вважали найбільшими меценатами і благодійниками? Цукрозаводчиків Терещенків, Ханенків, Симиренків, Бродського. Увесь Київ, особливо його центральна частина, де й донині збереглося багато будинків, зведений у ті часи, був побудований на цукрові гроші – це вигідний бізнес, величезні прибутки, адже кожен укладений у справу карбованець давав два, три, а в умілих руках і п’ять прибутку.
Росія, маючи до 100 цукрозаводів виробляла тільки 30 % того цукру, який споживала. Недостачу ввозили ж з України і це влаштовувало всіх. Після розвалу Союзу купувати український цукор і дотувати чуже виробництво Росія відверто не збиралась. Ніякі переговори, ні президентські, ні прем’єрські, ні міжпарламентські результатів не давали, а наші недолугі Кравчук і особливо Кучма, зусиль до збереження галузі не докладали ніяких. Свого часу я був причетний до підготовки та проведення «цукрових» переговорів з Росією. На жаль, ні про цукор, ні про сільське господарство, ні про спільні економічні проекти мови там не було. Українську делегацію відверто зневажали і ставили на місце, а наші намагання пов'язати питання з проблемою Чорноморського флоту піднімались на кпини.
Український цукор впав жертвою відвертої зради національних інтересів. Російська влада, як і російський бізнес бойкотували український цукор, поступово, з року в рік, зменшуючи його закупівлі і замінюючи його поставками в Росію тростинного сирцю з тропічних країн.
Тут знавець може сказати: дозвольте, але тростинний цукор майже вдвічі дешевший за буряковий і ввезення його вигідне.
Відповідаю: так, якщо рахувати тільки цукор. Цукровий буряк потребує ретельного, дбайливого і вартісного догляду, ручної праці, селекції, прополювання, добрив і ядохімікатів. Тропічна цукрова тростина до всього цього байдужа. Вона багаторічна – рубати її можна двічі, а то й тричі на рік, а після дифузіїї, тобто після вилучення з неї цукрового соку, ще й спалювати, економлячи паливо і енергоресурси. Проте спекулянти, ганяючи тростинний цукровий напівфабрикант тисячами тон танкерами через океан, намагаються не згадувати, що цукрозавод в тропіках дає тільки один готовий продукт – коричневий цукор–напівфабрикат, який ще необхідно переробити на білий. А от наш цукрозавод, окрім білого цукру дає ще продукти тваринництва.
Річ в тому, що наш завод переробляє буряки, які після висолодження перетворюються на жом, цінний корм для тваринництва. Кожен цукрозавод – це і тваринницькі ферми, а отже м’ясо, молоко і їх похідні. Але саме це спекулянта і не цікавить. У нього короткі гроші. Проте це повинно цікавити хазяїна, бо його прибуток – гроші довгі.
В переговорах з Росією, ми намагались долучити на свій бік російських цукрових директорів та технологів, адже практично майже всі вони — випускники українських вузів чи проходили у нас практику. Однак ні нас, ні їх спритники з президентських адміністрацій навіть не намагались вислухати. Ми на цих переговорах відверто були статистами.
Пам'ятаю, ми лякали їх тим, що настануть часи і ми будемо вимушені ввозити в країни СНД білий цукор. В це тоді ніхто не вірив — минуло 20 років, і що? Найстрашніші прогнози збулися.
Для цукровиків — це ганьба.
— А як забезпечують себе, наприклад, Німеччина, Франція, Англія чи США?
— Вся бурякосіюча Європа входить до Світової організації торгівлі (СОТ), де, здавалося б, відкриті всі кордони для вільної торгівлі. Але спробуйте наш цукор привезти туди – на кордоні з вас «здеруть» 600 відсотків мита.
У бурякосіючих країнах цукор вважають національним продуктом і чужого їм не треба. Туди навіть цукерки чи інші цукромісткі продукти промисловими партіями ввозити заборонено. Нормальні європейські «націоналісти» свою цукрову галузь готові захищати навіть збройно, відкидаючи будь–які «партнерські» чи «братерські» відносини. Робочі місця на своїй території та наповнення власного бюджету — хіба це не державні і національні інтереси?