Лагідний янгол смерті

Я раптом зловив себе на думці, що полковник напрочуд чітко і грамотно розповідає про події минулого. Це якось не ліпилося до його нещодавнього «шокання» і недорікуватості.

Моя піала вже була порожня. Хотілося чаю, але ще більше кортіло дізнатися, що ж трапилося далі з майором Науменком.

До вух долинуло форкання верблюда, і я озирнувся. Голова корабля пустелі вже здіймалася над близьким обрієм — адже Новопетрівське укріплення було розташоване на узвишші. Незабаром стало видно і голову людини-магазина.

Коли полковник помітив наближення казаха і верблюда, то замовк. Обіцяв закінчити оповідь згодом і взявся до свого рису.

А казах зупинив верблюда за три метри від нас. Примусив його лягти на пісок, витягнув щось із баула і приєднався до нашого кола. Простягнув Гулі свою миску, дві банки крабів і консервний ніж. Гуля мовчки прийняла його внесок, відкупорила бляшанки і поклала кожному крабового м’яса. І казаху насипала в миску рису та крабів. Потім вона помила казанок і повісила його знову на гачок триноги, наповнивши водою для чаю.

— А як тебе звати? — несподівано по-російському запитав Петро казаха.

— Мурат.

— Далеко живеш?

— Далеко, в Красноводську...

— А жінка, діти є?

— Єсть. Жінка єсть. Три сини...

Я слухав цю розмову з інтересом, але доволі неуважно. Вражений раптовим переходом Петра на російську мову, я дослухався до його мови, намагаючись уловити акцент. Але він розмовляв без акценту.

Хамелеончик Петрович, який заліз до мене на ногу, відвернув мою увагу від розмови. Я наче провалився у власні думки й переживання. Коли обвів поглядом тих, хто зібрався навколо багаття, побачив, що всі, крім Петра і Мурата, заглибились у роздуми. Полковник нерухомо дивився у пісок перед собою — він, напевно, згадував зараз те, що було двадцять років тому, і був сумовито-задумливий.