Лагідний янгол смерті

Я кивнув.

— Власне, тому я сьогодні і зустрічався з казахськими колегами. Вони обіцяють допомогти. Натомість нам потім доведеться допомогти і їм, але це потім. Завтра будуть готові документи спільного українсько-казахського підприємства з торгівлі будматеріалами. Потому ми можемо взятися до відправки цього піску в Україну під виглядом кар'єрного... Нам, зрозуміло, доведеться супроводжувати цей вантаж.

— Усе це солодко звучить, — втрутився Петро, — але ж хто відтак ухвалюватиме рішення щодо цього піску? СБУ? А ми зостанемось за лагом?

Полковник важко зітхнув.

— Ми матимемо час усе це обговорити. В Україні ще нічого про нашу знахідку не знають, і я гадаю, що вдасться провезти цей пісок непомітно. Потім ми його скинемо на якийсь склад і прийматимемо рішення відповідно до обставин...

Скидалося на те, що Петро залишився задоволений почутим.

— Завтра ховатимемо майора Науменка, — знову заговорив полковник. — Приїдуть казахські колеги, допоможуть. Пообіцяли на дванадцяту бути тут.

Тільки-но я хотів поставити питання, що саме визріло, як Галя покликала нас до вогню. Чай був готовий.

Потім ми сиділи, пили чай із піал. Слухали тишу. Дивилися на зірки. Звідкись із-під речей, що лежали неподалік, вибрався хамелеон Петрович і виповз до вогнища. Зупинився за півметра від вогню, потім заліз до мене на коліно і завмер, втупивши мордочку в небо.

Коли всі розійшлися спати і Гуля взяла мене за руку, теж ваблячи до нашої смугастої підстилки, я зрозумів, що занадто розбурханий. Мені не хотілося спати. Мені хотілося побути на самоті, і я сказав про це своїй дружині. Вона з розумінням кивнула, поцілувала мене й відійшла вбік.

Щось мене відштовхувало від багаття, що вже затухало. Повітря здавалося прохолоднішим, ніж зазвичай, але холодно не було. Я пройшовся по піску, вийшов на край узвишшя. Подивився в небо, що миготіло мільярдами зірок. Потім поглянув униз. Місяць дотягувався своїм блідо-жовтим світінням до низини, у якій ми розкопали мету нашої подорожі, або, якщо точніше, — мету наших окремих подорожей. Я підніс ліву руку до обличчя, понюхав. І ледве стримався, щоб не чхнути від несподіваного приливу міцного запаху кориці. Потім понюхав праву руку — те ж саме. Озирнувся на красиво підсвічені тим-таки місячним сяйвом руїни артилерійської батареї. Прокляте місце? Що виникло раніше — міф про проклятість цього місця, чи сам уплив цього місця, цього піску на людей? Розуміючи, що самому мені на це питання не відповісти, я спробував відвернути свою увагу небом, і мені це вдалося. Я нарахував п'ять супутників, що летіли у своїх справах між зірками, намертво посадженими на свої небесні місця. Скільки років вони вже літають там, виконуючи свої дивні космічні обов'язки? Я пригадав ці майже щоденні повідомлення в старих газетах: «Сьогодні на навколоземну орбіту були виведені супутники „Союз-1554“, „Союз-1555“, „Союз-1556“...» Скільки тисяч цих «Союзів» блукають зараз космосом? І чи стежить хтось на землі за їхніми досягненнями? За їхніми польотами? Чи хвилюється за них якийсь напівбожевільний науковець, котрий подумки давно всиновив їх усіх, залишених сиротами після загибелі великої космічної держави?