Лагідний янгол смерті

Але логіка наполегливо підказувала, що полковник іде саме до нас, бо саме нам він має що сказати. А ось наближення кочівника і справді випадкове, але наслідки цієї випадковості поки що не відомі. Я можу здогадатися, чого очікувати від полковника. Навіть коли маєш на оці абстрактного полковника — легко уявити собі його дії. А ось чого чекати від кочівника, і з чого я взяв, що він — кочівник? Тільки тому, що він іде з нав'юченим верблюдом?

А сонце вже поповзло вбік, залишило своє місце в зеніті, і якщо зовсім недавно я був людиною без тіні, сидів навпочіпки та осипав пісок із внутрішнього краю ями, то тепер я володів маленькою тінню, що притулилася біля моїх ніг. Час рухався в уповільненому темпі, але сонце не зраджувало своєму розпорядку, і я подумав, що єдиний годинник, який зараз показав би правильний час, — сонячний. І раптом відчув себе стрілкою сонячного годинника. Бути стрілкою — певно, найвище годинникове звання, адже стрілка сонячного годинника нерухома, і це навколо неї обертається час.

Ось уже можна розрізнити вираз обличчя полковника Тараненка. Він був кам'яний, як у пам'ятника роботи Кавалерідзе. Зуби зціплені, вилиці напружені. У самому русі полковника відчувалася погроза, а тут я ще й помітив у його руці пістолет.

— Петре, він озброєний! — неголосно промовив я.

Петро кивнув, не обертаючись.

Метрів за двадцять від нас полковник зупинився, скинув під ноги рюкзак, розвів плечі та зробив кілька кругових рухів зігнутими в ліктях руками — розім'яв затерплі суглоби.

— Ну шо! — гукнув він. — Думали, шо втекли?

Ми мовчали.

— Накачали мене чимось і гадали, шо все! Шо більше мене живим не побачите?! Га? Ану, руки вверх!

Він спрямував пістолет на мене, потім перевів погляд і цівку на Петра. Було видно, як тремтить його витягнута рука, як пістолет увесь час намагається «лягти» на бік і яких зусиль полковнику вартує його втримати.

Я підніс руки над головою, а Петро добродушно сплюнув собі під ноги, абсолютно без злості посміхнувся, дивлячись на полковника, і в цій посмішці, по краях якої висіли чорні пригладжені вуса, я побачив не тільки не властиву Петру добродушність, але й співчуття.

— Вітольде Юхимовичу! — голосно, щоб відстань, яка розділяла його й полковника, не змогла поглинути якусь промовлену літеру, говорив Петро. — Вам перепочити треба, а не страхати нас своїм ТТ! Хіба ж ми не люди? Хіба ж не порозуміємося?

Я бачив, як вирячилися здивовані очі полковника Тараненка, коли він почув із вуст Петра несподіваний текст. Я бачив, як він зробив два нетверді кроки вперед, як на обличчі його виникла розгубленість, така ж сама, яку нещодавно спостерігав на обличчі Галі.