Лагідний янгол смерті

— Слиштє, а? Купить харчів не хочете? — правив своєї дзвінкий казах.

— Яких харчів? — через наші голови запитав казаха полковник.

— Кансєрви, шакалад, макарони іранські... — казах примружився, уважно розглядаючи полковника. — Патрони для ТТ тоже єсть, савсєм дьошева, дєшевлє курячих яєць...

— А чим платить? — серйозно запитав полковник.

— Чим хочеш. Долари, марки, франки, бартер... Патрони хочеш, да?

— Нє, — відповів полковник. — Які кансєрви є?

— Краби, сєльдь каспійська очєнь свєжая, креветка... все па два долара...

Знову в моїй уяві виникла лінія, прокреслена між казахом і полковником, і знову вона пролягала крізь нас. Мені закортіло відійти вбік. А полковник тим часом витягнув із кишені адидасівських штанів гаманця, вийняв зелену купюру і помахав нею у повітрі.

— Давай п'ять банок сєльді! — сказав він казаху.

— Пачему давай? — раптом образився казах. — Ти — пакупатєль, я — магазин. Ти сюди іди й пакупай! Магазин до пакупатєля ж не ходить!

— Полковнику, — я вирішив скористатися паузою, що виникла, — не беріть каспійський оселедець.

— Чому? — здивувався Тараненко.

— Там... усяке в бляшанці може виявитися...

— А-а-а... — із розумінням посміхнувся полковник. — Усяке, кажеш... Ясно, — і посварився на мене товстим вказівним пальцем, ніби я був неслухняним хлопчаком із дитячого садочка.

— Ти что, не вєріш, что я — магазин? — схвильовано й ображено заговорив казах. — На, дивись, у мене патент єсть, тавар єсть... Іди пакупай...

Полковник усміхнувся, хитнув головою, розсміявся, ще раз хитнув головою і пройшов прямісінько через яму, повз нас, до верблюда-магазина, стискуючи в одній руці пістолет, в другій — зелену купюру. Зупинився просто перед верблюдом.

— П'ять банок крабів, — сказав він твердо, простягаючи казаху зелену десятку.

Казах ударив п'яткою по передній нозі верблюда — по її внутрішньому боці коліна, — і той слухняно опустився на пісок, спочатку підігнувши передні ноги, а потім задні. Продавець відкрив одне з відділень великого баула, заліз досередини ледве не з головою. Витягнув консерви. Виклав їх на пісок у шерегу.

— На, щітай, — повернувся він до покупця. — Один, два, три, чотири, п'ять, — він наче пронумерував кожну консервну бляшанку, по черзі відмічаючи їх вказівним пальцем.

Потім дістав із кишені джинсової сорочки калькулятор. Щось пробелькотів собі під ніс по-казахському, здійснив розрахунки, тоді звів очі на полковника і промовив:

— Десять доларів.

Полковник посміхнувся.

— А я тобі скільки даю? — запитав він і підсунув купюру ледь не під ніс казаха.

— Десять, — кивнув казах, приймаючи банкноту. Тараненко склав бляшанки у стос і взяв у руки. Підійшов до мене. Поклав консерви на пісок і раптом подивився на свою правицю, в якій і дотепер тримав пістолет.

— Тьху, — промовив. — А я ж то думаю, шо це рука болить...

Він розстебнув «блискавку» на своїй адидасівській курточці й уклав пістолет у кобуру, що висіла ліворуч під пахвою. Зашпилив «блискавку» та звернувся до мене: