Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
Життя завжди цікавіше, ніж смерть.
Я роззирнувся. Галя сиділа на своїй підстилці та щось вишивала. У сутінковому повітрі я помітив тільки клубок червоних ниток у неї на колінах. Дивна ідилія, що виникла цього дня по обіді, і насторожувала, і зворушувала мене одночасно. А де полковник? Я ще раз роззирнувся навсібіч. Його ніде не було. Може, він спустився до мумії?
Мене вела цікавість, і я вийшов на край піщаного пагорба та кинув погляд униз. Сонце вже не потрапляло своїми ослабленими променями на місце наших пошуків. Я розрізнив унизу чорну мумію, але полковника Тараненка видно не було. Спантеличений, але не більше, я повернувся до багаття. Присів поруч із Петром. Прислухався до тріску вогню.
— Петю, — промовив я хвилин за п'ять. — Я хочу поговорити з тобою...
Петро звів на мене запитальний погляд. Його обличчя було освітлене зблисками вогню, який підкреслював його опущені до підборіддя чорні вуса.
— Ти знаєш, — почав говорити я, — мені здається, що ми з Гулею тут зайві... Це більше ваша справа, твоя, Галі й полковника... Я відчуваю, що... як би висловитися? Я — росіянин, Гуля — казашка. Я тільки зараз почав усвідомлювати, що для вас — це доторк до святого...
Я говорив абсолютно щиро; щирість заважала мені чіткіше висловлювати свої думки, але Петро несподівано підняв до обличчя руку, наче намагаючись зупинити мене. Я замовк.
— Ти не правий, — сказав він по-російському. — Ти абсолютно не правий. Ми не нацисти, і не треба нас боятися. Ми не заявляли, що «Україна тільки для українців». Якщо ти любиш Київ, ти повинен полюбити і Україну. І зовсім не обов'язково для цього надягати сорочку-вишиванку та вішати над дверима рушник... Ми всі разом: українці, євреї, росіяни, казахи, — побудуємо європейську державу...
Я остовпіло слухав Петра. У голові не вкладалося, що це говорить член УНА-УНСО. Щось тут було не так. Мало того, що він почав розмовляти зі мною по-російському, він ще й висловлював думки, співзвучні радше декларації прав людини ООН, ніж згаданій організації, про мету й завдання якої я читав у газетах дещо зовсім протилежне.
— Ти зобов'язаний залишитися з нами до кінця, — вів далі він. — У нас іще багато роботи. Ввечері повернеться Вітольд Юхимович, і тоді ми тобі все розкажемо...
— Повернеться? — здивувався я.
— Так, він пішов до міста. Повернеться з новинами. Потерпи ще годинки зо дві...
У мене відібрало мову. Виявляється, доки я спокійно поділяв наш «дружний колектив» на три зацікавлені сторони: нас із Гулею, СБУ та УНА-УНСО, дві останні знайшли спільну тему й стали однією зацікавленою стороною. І тепер, схоже, вони збиралися запросити нас із Гулею долучитися до їхніх лав.
— Піду, доки зовсім не стемніло, позбираю хмизу для чаю, — сказав, зводячись на ноги, Петро.
Його кроки прошипіли по піску за моєю спиною.
Я залишився сидіти біля багаття, що затухало. Я передчував полегкість душі. Пояснення для всього, що відбувалося, було десь поряд. Я передчував його. Звісно, воно було зовсім поруч, унизу за близькою лінією піщаного обрію. Це пісок, збагнув я. Це запах кориці, це український національний дух, який просочив собою околиці Новопетрівського укріплення. Це, певно, саме та річ, яку закопав у пісок Тарас Григорович «за три сажні від старої криниці». Це дещо невидиме, розчинене в повітрі, наснажене неймовірною силою, що здатна поліпшувати людей, їхні думки і переконання. Містика? Біоенергія? Аура? Радіація? А що повідомить увечері полковник Тараненко, коли повернеться з міста? Щось же таки повідомить! Принаймні, можливо, розповість, що він там робив?
Я хитнув головою, проганяючи надокучливі думки. Прислухався до тиші пустелі. Подивився на небо, де прокльовувалися далекі золотисті зерна зірок. Ніч, що наближалася, готувала собі зоряне небо.
50
Полковник повернувся дуже пізно — над руїнами артилерійської батареї вже висів тонкий східний місяць. Багаття пускало струмки диму, просило хмизу, оберемок якого лежав поруч, біля ніг Петра. Але Петро був суворий. Він витратив щонайменше годину, щоб зібрати цей хмиз. І тільки коли поруч навпочіпки опустився полковник Тараненко, Петро заходився пожвавлювати полум я. Настав час чаю.