Лагідний янгол смерті

Я остовпіло слухав Петра. У голові не вкладалося, що це говорить член УНА-УНСО. Щось тут було не так. Мало того, що він почав розмовляти зі мною по-російському, він ще й висловлював думки, співзвучні радше декларації прав людини ООН, ніж згаданій організації, про мету й завдання якої я читав у газетах дещо зовсім протилежне.

— Ти зобов'язаний залишитися з нами до кінця, — вів далі він. — У нас іще багато роботи. Ввечері повернеться Вітольд Юхимович, і тоді ми тобі все розкажемо...

— Повернеться? — здивувався я.

— Так, він пішов до міста. Повернеться з новинами. Потерпи ще годинки зо дві...

У мене відібрало мову. Виявляється, доки я спокійно поділяв наш «дружний колектив» на три зацікавлені сторони: нас із Гулею, СБУ та УНА-УНСО, дві останні знайшли спільну тему й стали однією зацікавленою стороною. І тепер, схоже, вони збиралися запросити нас із Гулею долучитися до їхніх лав.

— Піду, доки зовсім не стемніло, позбираю хмизу для чаю, — сказав, зводячись на ноги, Петро.

Його кроки прошипіли по піску за моєю спиною.

Я залишився сидіти біля багаття, що затухало. Я передчував полегкість душі. Пояснення для всього, що відбувалося, було десь поряд. Я передчував його. Звісно, воно було зовсім поруч, унизу за близькою лінією піщаного обрію. Це пісок, збагнув я. Це запах кориці, це український національний дух, який просочив собою околиці Новопетрівського укріплення. Це, певно, саме та річ, яку закопав у пісок Тарас Григорович «за три сажні від старої криниці». Це дещо невидиме, розчинене в повітрі, наснажене неймовірною силою, що здатна поліпшувати людей, їхні думки і переконання. Містика? Біоенергія? Аура? Радіація? А що повідомить увечері полковник Тараненко, коли повернеться з міста? Щось же таки повідомить! Принаймні, можливо, розповість, що він там робив?

Я хитнув головою, проганяючи надокучливі думки. Прислухався до тиші пустелі. Подивився на небо, де прокльовувалися далекі золотисті зерна зірок. Ніч, що наближалася, готувала собі зоряне небо.