Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
— То завтра, пане абат, ви вже не сповідатимете в каплиці святого Михайла?
Відколи абат Бурет почав заступати абата Компана, він сповідав у каплиці св. Михайла, найбільшій і найзручнішій у церкві, призначеній спеціально для парафіяльного священика. Він спочатку не зрозумів і, примруживши очі, подивився на пані Палок.
— Я питаю вас, — повторила вона, — чи завтра ви знов сповідатимете у вашій старій каплиці Святих ангелів?
Він зблід і хвилину мовчав, опустивши очі на килим, відчуваючи біль у потилиці, наче хтось ударив його ззаду. Потім, почуваючи, що пані Палок пронизує його своїм гострим поглядом, пробелькотів:
— Звичайно, я перейду до своєї старої сповідальні!.. Приходьте завтра в каплицю Святих ангелів, остання ліворуч з боку монастиря… Вона дуже вогка. Одягайтесь тепліше, люба пані, одягайтесь тепліше.
Сльози набігли йому на очі. Він полюбив чудову каплицю св. Михайла, куди сонечко заглядало по обіді, саме в ті години, коли він сповідав. Досі він зовсім не шкодував, що передає церкву в руки абата Фожа; але ця дрібна обставина, це переселення з однієї каплиці в другу, дуже прикро вразила його; йому здалося, що він втратив мету всього свого життя. Пані Палок голосно зауважила, що він раптом посмутнів, але абат заперечував, пробував навіть усміхатись. Він рано залишив салон.
Абат Фожа засидівся до пізнього вечора. Ругои теж підійшов привітати його, вони поважно розмовляли, вмостившись у куточках дивана. Говорили про необхідність релігійних почуттів у державі розумно керованій; кожна дама, виходячи повз них із вітальні, робила низький реверанс.
— Пане абат, — сказала грайливо Фелісіте, — не забувайте, що ви кавалер моєї дочки.
Він підвівся. Марта чекала на нього коло дверей. Ніч була дуже темна. Морок на вулиці наче засліпив їх. Не вимовивши ні слова, вони перейшли площу Супрефектури; але на вулиці Баланд, перед самим будинком, Марта торкнула його за руку в ту мить, коли він хотів встромити ключ у замкову щілину.
— Я дуже рада за вас, — сказала вона схвильовано. — Будьте добрим сьогодні, зробіть мені ласку, в якій ви мені досі відмовляли. Я запевняю вас, абат Бурет не розуміє мене. Ви один можете керувати мною і спасти мене.
Він відсторонив її рукою. Потім, відімкнувши двері і запаливши лампу, яку Роза ставила внизу коло сходів, він, уже піднімаючись нагору, лагідно сказав їй:
— Ви обіцяли мені бути розсудливою… Я обміркую ваше прохання. Ми поговоримо про це потім.
Марта ладна була цілувати йому руки. Вона пішла до себе тільки тоді, коли почула, що на верхньому поверсі зачинилися його двері. Роздягаючись і лягаючи, вона не слухала Муре, який сонним голосом детально переказував їй плітки, що ходили по місту. Він був у Комерційному клубі, куди звичайно заглядав дуже рідко.
— Абат Фожа обдурив-таки абата Бурета, — повторював він удесяте, поволі повертаючи голову на подушці. — Який же йолоп отой Бурет! Далебі, це кумедне видовище, коли попи гризуться між собою. Ти пам’ятаєш, як недавно вони обнімалися в нашому саду, мов рідні брати? Та вони навіть переманюють один в одного парафіянок… Чого ти не відповідаєш, люба? Думаєш, що це неправда?.. А, ти вже спиш? Ну, то на добраніч, до завтра.
Він заснув, бурмочучи якісь уривки фраз. Марта, широко розплющивши очі, дивилася вгору на стелю, освітлену нічником і прислухалася до човгання пантофель абата Фожа, який збирався лягти в постіль.
XII
Коли настало літо, абат і його мати знову почали щовечора виходити на терасу подихати свіжим повітрям. Муре ставав дедалі похмурішим. Він одмовлявся від партій у пікет, які йому пропонувала стара пані, і теж сидів на терасі, погойдуючись на стільці. Коли він починав позіхати, не приховуючи своєї нудьги, Марта казала йому:
— Мій друже, чому ти не підеш у свій клуб?
І він ходив туди тепер частіше. Повертаючись додому, Муре знаходив свою дружину і абата на тому самому місці на терасі, а пані Фожа за кілька кроків од них усе ще сиділа в своїй звичайній позі німої і сліпої охоронниці.
Коли в місті хто-небудь говорив з Муре про нового парафіяльного священика, він, як і раніше, дуже його хвалив. Це справді видатна людина. Він, Муре, ніколи не брав під сумнів його прекрасних якостей. Пані Палок не могла витягти з нього бодай одне різке слово, хоч вона щоразу єхидно питала його про здоров’я дружини, тільки-но мова заходила про абата Фожа. Навіть стара пані Ругон, і та не могла вловити на його обличчі слідів гіркого смутку, який, здавалося їй, він ховав під своєю добродушністю; вона дивилась на нього з хитрою посмішкою, намагалась впіймати його; але цей непоправний балакун, язика якого раніше боялося все місто, тепер соромливо мовчав, коли зачіпали його подружнє життя.