Небезпечне сватання
- Автор: Б’єрнсон Б’єрнстьєрне
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Небезпечне сватання». Краткое содержание книги:
Одного дня з хутора Беен прийшов наймит спитати, чи Арне не взявся б зробити в них якусь теслярську роботу. Арне так розгубився, що погодився, навіть не подумавши. Коли наймит пішов, мати вигукнула:
— Диво дивне! З хутора Беен!
— А що тут дивного? — спитав Арне, не дивлячись, проте, на матір.
— З хутора Беен! — ще раз вигукнула мати.
— А хіба він не такий, як інші хутори? — Арне на мить підвів очі.
— З хутора Беен від Біргіт Беен! Таж Борд скалічив твого батька, і саме через Біргіт Беен!
— Що ви кажете? То це був Борд Беен? — здивувався хлопець.
Син з матір’ю стояли й дивились одне на одного. Перед ними промайнуло все їхнє життя, і на мить вони немов побачили чорну нитку, що раз по раз упліталася в нього. Потім вони почали згадувати дні величі Нільса Кравця, коли стара Елі Беен сватала за нього свою дочку Біргіт і він їй відмовив, перебрали в пам’яті всі події до того вечора, коли Нільс зламав хребет, і дійшли висновку, що Борд найменше винний у цьому. А проте це він скалічив батька. Не хтось інший, а саме він.
«Невже я й досі не перехворів цією хворобою?» — здивувався Арне і надумав негайно йти на хутір Беен.
Коли Арне, переходячи з пилкою на плечі замерзле озеро, побачив перед собою садибу Беенів, вона йому дуже сподобалась. Хата була ніби нова. Він трохи змерз, і, може, тому все здавалося йому тут таким затишним. Він не пішов просто до хати, а вибрав шлях повз господарські будівлі. Біля стайні стояли в снігу кілька кошлатих кіз і об’їдали кору з ялинових гілок, подвір’ям гасав собака й гавкав так, наче побачив самого чорта, та коли Арне зупинився, собака замахав хвостом і дав себе погладити. В дальшому кінці хати часто відчинялися двері до кухні, й Арне щоразу поглядав туди, але то або виходила доярка з дерев’яними цеберками, або куховарка кидала козам лушпиння. В клуні шпарко гупали ціпи, ліворуч біля дровітні хлопець рубав дрова, а позад нього здіймалися стоси полін. Арне скинув з плеча пилку й зайшов до кухні. Долівка в ній була посилана білим піском і встелена дрібно нарізаними гілками ялівцю. На стінах висіли блискучі мідяні казани, а на полицях стояв череп’яний посуд. У кухні готували обід. Арне сказав, що хоче поговорити з Бордом.
— Заходь до кімнати! — сказала йому якась дівчина, показуючи на двері.
На дверях була не клямка, а мідяна дужка. Кімната була світла і вся розмальована. На стелі красувалися троянди, шафи були червоні, а на них чорною фарбою виведено прізвище власника. Лава також була червона, з синіми смугами по краях.
Біля груби сидів широкоплечий чоловік із лагідним обличчям та довгим русявим чубом і набивав обручі на діжку. Біля довгого столу сиділа ставна жінка в хустці і в сукні, що тісно облягала її стан. Вона перебирала зерно, ділячи його на дві купки.
— Добрий день і боже вам поможи! — привітався Арне.
Обоє підвели на нього очі. Чоловік усміхнувся й спитав, хто він такий.
— Я маю у вас теслярувати.
Чоловік усміхнувся ще веселіше і, схиляючись над діжкою, сказав:
— То ти Арне з Круглика.
— Арне з Круглика? — перепитала жінка й пильно глянула на нього.
Чоловік теж на мить підвів очі й знов усміхнувся.
— Син Нільса Кравця, — сказав він, беручись до обручів.
За хвилю жінка підвелася, підійшла до полиці, повернулась назад до столу, тоді підійшла до шафи, знов повернулася, почала шукати щось у шухляді столу і спитала, не підводячи голови:
— Він працюватиме в нас?
— Еге ж, працюватиме, — відповів чоловік, так само не підводячи голови. — Ми, здається, не запросили тебе й сісти, — звернувся він до Арне.
Хлопець сів на лаву. Жінка вийшла з кімнати, а чоловік далі вовтузився з обручами. Арне спитав, чи йому теж братися до роботи.
— Спершу пообідаємо, — відповів чоловік.
Жінка не повернулась до кімнати, зате двері
з кухні відчинилися й зайшла Елі. Спершу вона вдала, що не бачить Арне, та коли він підвівся й ступив крок їй назустріч, зупинилася, повернула голову і, дивлячись кудись повз нього, подала йому руку. Вони перемовилися кількома словами. Батько працював далі.
Елі була струнка й гнучка, з двома довгими косами, вбрана в сукню з вузькими рукавами. Руки в неї були маленькі, з круглими зап’ястками.
Елі почала накривати на стіл. Челядь обідала в іншій кімнаті, проте Арне посадовили до столу тут, з господарями. Таке в них рідко бувало, звичайно і господарі, й челядь їли разом у великій, світлій кухні.
— А мати де? — спитав батько.
— На горищі, розвішує вовну.
— Ти її гукала?
— Так, але вона сказала, що не хоче їсти.