Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
2) Чи не вульґаризуєте Ви мови? Думаю, що ні. Але я заперечував би проти надто великої печаті етнографічних замилувань, що лежить на ній. Я би намагався бути стислішим, систематично перекреслюючи зайві слова: «як ото бузувір отой» — надто там, де Ви, як автор, говорите від себе. Я проти і таких конструкцій, як «Розбивши вітер чорні хмари ліг біля моря відпочить». Я їх знаходив у Державіна і в Котляревського — очевидно, це жива риса розмовної синтакси XVIII віку і в російській мові, і в українській: в російській мові од цієї синтаксичної «фігури» одмовились, чому держатися її в українській, коли логіка в ній замулюється, а не розпрозорюється?
Менше я давав би і цитат. Чому Козка в «Хроніці свого життя» пише конче словами і фразами Турчиновського? Чи не наводить це на думку, що автор не має достатньої кількості джерел і не свобідно розпоряджається матеріалом?
3) Щодо непристойних натяків — що ж! їх не так і багато у Вас. До того ж, коли Ви не хотіли цілком одходити од Гоголя, то вони цілком на місці.
4) Варіант з щасливим закінченням повісті гірший. Мотря, яка годиться утікати з Кал., неприродна: надто легко соціальні грані в XVIII в. не переступалися, і навряд чи були в старосвітських старшинських родинах такі романтичні історії з викраданням за звичай, як то повелося в кінці XVIII, початку XIX в. в дворянському товаристві. Мотря Кочубей чи не виняток? І Мотря Кочубей все-таки не «товща» старшини козацької, не провінціальна гуща класу.
Далі — чи не здається Вам, що зустрічі Мотрі і приймака надто ідилічні — навіть у саду відстань межи ними повинна бути більша. Чи не надто близьким до міщанського звичаю виглядає у Вас хатня обстановка Борсуків?
5) Переходжу до мотивування.
Ясно, що Ви спочатку мали написати ідилію — і через те, коли реалістичні риси в остаточному варіанті згустили, то не все з старого ідилічного письма було вичищене і зосталося як протиріччя новому фабульному розвиткові. Каленик спочатку цяця, а потім нараз вказується чортзна-чим — чи не треба спочатку характер його причорнити, запідозривши його добре ставлення до Купер’яна-Лукії, показавши панського «прихлебателя» в епізоді з курохватами і т. д. Так само Лукія — чи умотивована внутрішно її зрада спочатку Купер’янові (sic!) і дякові — потім. Може, і її характер треба було б з самого початку не давати в таких світлих тонах. Чи не надто фраґментарно подано інтриґу дяка-супротивника? Полковник-титар міг священикові наказати взяти героя до причту — але чи достатньо для того піклування самої Лукії? Де парафія, яка договорювалася з дяком? Де боротьба в громаді, що привела до розриву з одним дяком і договору з другим? А потім, чи не могли два дяки умоститися в одному причті, і боротьба межи суперниками бути спричинена хоч би тим, що Ваш герой-пиворіз освітою, кунштами, роботою в школі і більшою звичайністю («обхождением») здобув перше місце в приході, відсунувши супротивника, що, скажімо, знав тільки хавтури та хазяйство?
6) Ви часто посилаєтесь на пізніші мемуари героя. Чи не вважали б Ви за потрібне підкреслити, що його покріпачення було тільки епізодом, який завершився потім поворотом до «первобытного состояния» — про це можна було б натякнути десь раз або два в самій повісті. Тоді б драматичне закінчення не вимагало такої перечистки характерів, і тон неспішної, в світлих тонах даної характеристики цілого життєвого порядку був би виправданий (одночасно не замазуючи рис реалістичного, соціального малярства). І Ваша позиція повідача була б позиція побутового коментатора власноручно написаної героєм хроніки свого життя.
7) Взагалі про стиль. Чи не надто багато у Вас від Нечуя і Ореста Левицького? Чи не варт було б модернізувати якось пейзажі, intérieur’и, характеристики? Давати їх не конче прямо від автора, а посередньо і коротше, конденсуючи вирази.
8) Нарешті про останнє — постать Вашого героя. Ваша трактовка пиворіза, розуміється, екземплярна і навряд чи може бути узагальнена на всю цю професійну групу — але вона не є нереальна. І в цікавості їй не можна одмовити. Це філософ-споглядач, гармонійна людина, якій усе приступно, що нічим у благості своїй не гидує, якийсь Франциск Ассизький з скандальною славою та сумнівною репутацією. Як художній образ він досить повний і зусюди, з усіх боків обмальований.