![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
«Наче ж все робив як належить, — поволі плинула думка, — від Прави не відступив ні на крок… Чому ж не розчинилася брама Вираю?»
Ворухнувся — брязнуло залізо… Зрозумів, що взято його в пута і аж застогнав, відчувши ще й на горлі холод нашийника. Ланцюг від обруча припнуто до кільця у стіні.
Наче зайвий клопіт, нікуди і так би не подівся зранений бранець, але зрозумів Вогнедар, що потрапив до рук людини, схожої на Рогдана. Немає бо більшої ганьби для жерця Індри, як померти у ланцюгах…
Спробував сісти, притулившись до стіни. Камінь холодив спину, а тіло горіло, наче у вогні, і сорочка присохла до ран. Численних, але не смертельних… Інша смерть очікувала на нього, смерть у кайданах, холодних, мов тіло змія…
«Мабуть доведеться таки стати перед Богами у ланцюгах, — подумав болісно, — Отже, сором! І Боричі скажуть: «Як дожив до такого? Чи для того ми помагали тобі у битві, аби ти опинився в нашийнику, мов пес?»
Пам’ять Перунича перебирає сказання давні, наче різьблені дощечки. Ось історія молодого скита, котрий потрапив у бран до іронців… Добра історія, улюблене сказання його дитинства… Та тільки йому, Вогнедару, ніхто не віддасть меча, аби міг він гідно померти…
Сказання про загибель Бусову… Ті люди тяжко вмирали — князь Бус та сини його… І ворог глумився над знесиленими бранцями… Але вони трималися як належить… Ось і вихід — поводитись гідно, аби ніхто не зміг похвалитись, що зламав Перунова воїна і змусив його благати у переможців чи-то життя, чи-то легкої смерти.
Тягнеться час поволі, до болю в ранах додається спрага…Тіло, змучене гарячкою, прагне води, як рослина у спеку. Марить Вогнедар водами Дніпровими, дзвін у вухах здається гудінням порогів, і не чує юнак, як розчинились двері. Миготіння смолоскипа освітило цюпу. Гарячий віддих полум’я трохи не обпалює лице.
— Ну, що, Туко? — питає хтось.
— Отямився, — відповідає Тука задоволено, — я ж говорив…
Перунич розплющує очі, а душа його ще витає над Хорсицею, де б’ється об скелі вода, багато води… Хтось ривком зводить його на ноги і перехрещує ланцюг на руках. Петлю зачеплює за гак угорі, а до стіни підтягує ланцюг від нашийника. Вогнедар намагається втриматися на хитких ногах і тому майже не чує, що до нього говорять.
— То оце ти і є Вогнедар, Перунич? — наче крізь стіну долинає голос — чи як там тебе насправді звуть?
— Вогнедар…, — вимовляє безтямно юнак, — я був Вогнедаром…
— Я Косняч, — говорить тим часом чоловік, — київський тисяцький… Ох і накоїв же ти, чародію, справ лихих…
«Косняч… Ось хто це… Косняч Борич…»
Голос цей часто марився Вогнедару у жахливих снах. І це, мабуть, сон… Він мусить прокинутись на луках Сварожих, бо все зробив як належить…
— Як належить? — перепитує Косняч, і Вогнедар над силу розуміє, що марить уголос, — розплата дійсно належить за чини твої. А ти — молодий…
Полум’я смолоскипа знову трохи не обпалює лице бранця.
— Молодий, — повторює Косняч, придивившись, — а з ранніх. Що ж, порахуємо, кому і що ти винен… Голови твоєї вимагають ляхи Болеславові, бо круль їхній дуже цінував небіжчика Казімежа…
Ненависний голос б’є у скроні наче молот. Та туман перед очима поволі зникає. Вогнедар підводить голову і бачить перед собою літнього вже чоловіка, багато вбраного, але не розпещеного. У старшого Борича постава воїна, лице вродливе і мужнє водночас, та аж наче знайоме…Родич…
— Є і ще охочі до розправи, — перелічує далі Косняч, — он Тука-суздалець, а є ще небіж його, Чудинович Іванко. Пам’ятаєш Чудина? Він і мені, до речі, приятелем був…
Тука стоїть обабіч Косняча, і вилицювате бліде лице його, аж пожовкло від зненависті.
— За Всеслава ж, — тягне далі воєвода, — і всю оцю ворохобу київську, хоче судити тебе княжич Мстислав від імені батька свого… А я — я теж маю до тебе карб… Не говорю вже про те, що статки мої привласнили київські ворохобники, але ж вони ще й тисяцького призначили собі. Ти їх грудьми прикривав, тож маєш знати, куди подався той смерд… Батура.
Тука бурчить хрипко, не зводячи з бранця очей:
— Даремні балачки оці…Припекти вогнем — заговорить одразу…Я ось і жаровню приніс, і ножичка уже розпік до гарячого…Поспіши, воєводо, а то так і здохне мовчки…
— Скажеш, — обіцяє Косняч, — і смерть твоя буде легкою. Зараз же і підеш до Перуна свого. Ти ж цього прагнеш найбільше, правда ж?
— Чотири рази я не зможу вмерти, — стиха озвався врешті Перунич, — а вже одну смерть якось перетерплю…
— Спробуй-но, Туко, — кидає Косняч, — тільки не перестарайся…