Пригоди Романа та його друзів на Дріоді
- Автор: Коляда Валентина Ивановна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Медобори-2006
- ISBN: 978-617-681-059-9
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Пригоди Романа та його друзів на Дріоді». Краткое содержание книги:
— Увага, — знову пролунало над столами. — А коли гість вклонявся, ніхто нічого не помітив? — то почав говорити один з численних двоюрідних братів Заріни, яких вона пам’ятала ще маленькими, бо не бачила з добрий десяток років. Вони перестали бачитись відтоді, відколи Гунжі поїхав працювати до сера Джонатана.
Юнак, чорні очі якого горіли внутрішнім вогнем від розпираючої його здогадки, промовив:
— Та невже ніхто нічого не помітив? Як же це може бути? А сяйво довкола його волосся не бачили?
Всі гості почали стискати плечима. Може й бачили, та сприйняли його за відблиск від величезних яскравих ламп, що були розташовані скрізь та освітлювали столи майже денним світлом.
— Ні, то якраз не був відблиск від ламп на його блискучому волоссі. Бо відтінок був зовсім інший — не жовтий, а блакитний. І якби я не знаходився так близько від нього, теж би, мабуть, нічого не побачив. Я тепер здогадуюсь, що то був за гість! — провадив далі юнак, з ніжним рум’янцем на смаглявих щоках та легким тремтінням у довгих витончених пальцях.
Гості завмерли та, знову витягнувши шиї, почали дивитись просто у рот хлопця, що швидше за шанованого поважного старця, зміг розгадати цю головоломку.
Харольд з Заріною теж повернули до юнака голови та напружили слух, хоча це було робити зовсім необов’язково, бо навколо і так стояла мертва тиша.
— Ну говори, не муч, — не витримав старенький чоловічок з гострою сивою борідкою та головою, де-не-де вкритою пучками легкого білого волосся, перервавши занадто довгу паузу.
— А от саме те блакитне світіння навколо голови цього чоловіка і привернуло мою увагу. Я гадаю, то був посланець самого Творця — ангел! — і, промовивши ці слова, юнак переможно всівся та взявся за шматок смаженого фазана, ніби тільки що не сказав нічого такого незвичайного.
А понад столами спочатку пішов глухий гул і тихе посвистування і нарешті зала зірвалась від людських голосів.
— І справді довкола його голови було світіння! А подарував же що! Яйце життя, багатства та успіху та наказав берегти його як зіницю ока, — чулось з однієї сторони.
— А ви звернули увагу на його вбрання? У нас у такому не ходять!
Гість і справді був вбраний досить дивно, просто у коловороті весілля до його одягу не особливо придивлялись, і якби він так загадково не пішов, може, й узагалі не звернули б ні на нього, ні на його вбрання зовсім ніякої уваги. А воно складалось з легких білих штанів і такої самої легкої білої напівпрозорої тканини, що тільки трохи нагадувала сорочку. Взутий чоловік був у світлі ремінні сандалії.
— Ще такого не було! І чим саме вони заслужили? — шептались гості, готуючи слова, якими будуть вдома описувати решті родичів та всім знайомим цю дивовижну та надзвичайну подію в замку дивакуватого, проте надзвичайно багатого сера Джонатана.
А Харольд та його кохана дружина, ніжна та тендітна Заріна, не зводили очей з бурштинового сундучка, з безцінним, як вони зрозуміли, даром від самого Творця. Дівчина, посунувшись вперед, злегка торкнулась пальцем теплої темно-жовтої бурштинової поверхні та провела по ній долонею.
— Харольде, а воно, здається, живе, ти не помічаєш? Це ж капіляри живого організму! О, моя нерозторопна голова! — і дівчина легенько ляснула себе по чолі. — Посланець же наказав сховати це подалі від сторонніх очей. Що ж маємо зробити? — зашепотіла красуня у вухо лицаря.
Молодий чоловік, мовчки вийнявши з кишені білу шовкову хустинку, накрив нею небесний подарунок і, підіпхавши кінці попід дно, взяв його під руку та потяг дружину за собою. Та зрозуміла натяк і, попросивши пробачення, подружжя вибралось з-за столу.
Коли банкетна зала вже була позаду, Харольд одними губами запитав:
— Де у цьому замку є таке місце, щоб можна було сховати цей сундучок?
— У моїй кімнатці. Туди майже ніхто не заходить.
І Харольд з Заріною побігли довгими, тепер вже добре освітленими коридорами до Східної вежі, де знаходились покої Заріни.
Піднявшись вузькими спіральними сходами з двома високими стрілчатими вікнами на кожному майданчику між черговим поверхом, вони, нарешті, увійшли до надійного дівочого прихистку та зупинились у центрі кімнати.
Дівчина пройшла у правий кут кам’яної стіни, оббитої тонкими дерев’яними панелями, в яких було вмуроване вузьке віконце, та, ставши на коліна, жестом підкликала Харольда.