Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
І ось хлопець стояв перед Марусею між машиною Віхури та землянкою, над якою майорів прапорець із червоним хрестом. Трималися за руки й мовчали – соромилися чужих людей, до того й часу було обмаль.
– Вахмістр не сказав мені, що ти тут. Я примчав би з тієї засідки.
– Важко нам зустрічатися.
– Не жалієш за цим?
– Ні.
– А за чим? Адже бачу.
– Бурштинове сердечко ти подарував іншій.
– Віхура знайшов його, я забрав, вона просила, – почав пояснювати Кос.
– Кожному віддаєш, хто просить?
– Тільки бурштинове.
– Марусю! – гукав хтось із землянки.
Шарик, який сидів недалечко, побіг туди й загавкав, обурений, що хтось сміє заважати.
– Зараз, – відповіла дівчина і підказала Янекові: – А живе…
– Адже ж знаєш.
– Знаю, але хочу ще раз почути.
Віхура двічі коротко просигналив на знак, що пора, і махнув рукою.
– Твоє. Усе твоє. А коли щось трапиться, візьми Шарика, – гладив собаку,
– Кінець війни вже недалеко.
– Близько. Як війна закінчиться…
– Не загадуй, любий, боюся.
– Сестро! – з землянки виглянув солдат із забинтованою головою.
– Йду! – дівчина махнула рукою і швидко пояснила: – Вранці за Одер ходили, в розвідку боєм. Цукерки трофейні принесли. Бери, це тобі. До побачення, Янеку.
– Будь здорова, Вогнику.
Промовляючи ці останпі два слова, вирішив, що як чужі дивляться, то хай дивляться: обняв Марусю і міцно поцілував.
– За Одером зустрінемось! – гукала, бігцем повертаючись до поранених.
– За Одером, – відізвався Янек.
Крізь відчинене вікно кабіни озирнувся назад, аж поки білий прапор зник за деревами, а потім довго оглядав невеличку жерстяну коробку, в якій стукали цукерки.
– Смоктати, чи що? – натякнув Віхура. Кос не відповів, а може, навіть не чув.
Хлопець уважно дивився в ліс, де поряд з дорогою добре око могло побачити скопцентровані до наступу сили: на позиціях з-під рябих маскувальних сіток стирчали поряд з сімдесятишестиміліметровими дивізійними гарматами і стодвадцятидвоміліметровими гаубицями важкі гаубиці та далекобійні гармати із стрункими стволами, у заростях терну заховалися міномети важких калібрів, у тіні під соснами зеленіли танки. Над штабними землянками спліталися телефонні кабелі.
Дорога була вільна. Лише інколи назустріч проїжджала невелика колона машин з боєприпасами або саперна машина із плоскодонним понтоном. Навіть на перехресті доріг – нікого.
– Звідси вже пішки мусиш, – сказав водій гальмуючи. Шарик, заклопотаний власними справами, вистрибнув перший і побіг у ліс.
– До побачення, Віхуро. Дякую. – Кос потис зашмаровану руку.
– Я б залишився з вами, але в танку душно і п'ятому нема місця.
– Ясно.
– Повернешся раніше.
– До побачення! Бажаю успіхів!
Машина рушила, а Кос, увійшовши між кущі, несподівано відчув на своєму плечі чиюсь руку. Здивований хлопець повернувся і побачив перед собою сержанта в шоломі, застебнутому під підборіддям, з пов'язкою на рукаві.
– Армійський патруль. Прошу перепустку.
Янек зиркнув назад, немов шукаючи, куди б чкурнути, але там уже стояли двоє з автоматами. Шарик повернувся і виглядав з кущів, чекаючи наказів.
– В мене її нема.
– Зніміть пояса, – наказав командир патруля.
– Мій танк стоїть за кількасот метрів звідси. Я лише…
– Зніміть пояса, – ще раз проказав патрульний. – Собака ваш?
– Ні, – відповів Кос- Іди геть! – відігнав собаку. – Дозвольте пояснити.
Але той не хотів слухати ніяких пояснень. Вважав, що маючи право затримувати солдатів, тим краще виконає своє завдання, чим більше їх посадить, – так хибно думає багато хто з початківців, надто ревних або тупих охоронців порядку. А може, просто хотів показати, що вміє краще за інших виконувати свої службові обов'язки…
Що б там не було, але в темній землянці біля перехрестя доріг Янек застав численне й розмаїте товариство. Були там затримані патрулями комбінатори та волоцюги, але не бракувало також спійманих у кущах, що необережно відійшли од своїх окопів на сто метрів, або навіть таких, як той біля Коса, який запально тлумачив:
– Ну й що з того, що вказівний нерухомий, коли середній згинається, – показав долоню і ворушив пальцями, – але лікар уперся і треба було тікати без документу. Дядько відлупцював би, довідавшись, що я у шпиталі Одер пролежав.