Мене називають Червоний

— А твій лінюх спить?

— Спить? Тільки й виглядає тебе, жде звісток.

У їхньому будинку завжди було так темно, що, хоч би коли я прийшла, мені здавалося, ніби потрапила в могилу. Шекюре ніколи не розпитувала, як вони ся мають, але я постійно оповідаю їй усе «найкраще» про «той» дім, аби в неї й думки не виникало повертатися в їхню яму. Чарівна Шекюре колись була в них господинею, важко собі й уявити, як вона живе тут. Та ще з двома малими шибениками. В будинку панує дух смерті й дрімоти. Я пройшла до сусідньої кімнати, ще більш похмурої.

Темно, хоч в око стрель. Не встигла я вийняти листа, як невідомо звідки виросла постать Хасана, і він вирвав його в мене з рук. Я звично дала Хасанові спокій — нехай прочитає, вгамує свою цікавість. Та він одразу спитав:

— Ще щось є? — Хоча й знав, що я більше нічого не принесла.

— Дуже короткий лист, — додав він і зачитав його вголос: «Kapо-ефенді, ти приходиш у наш дім, проводиш у нас цілий день. Однак я чула, що ти досі не написав і рядочка для батькової книги. Пильнуй, аби твої сподівання не звелися намарне, якщо не закінчиш батькову книгу».

Тримаючи листа в руках, він з осудом дивився на мене, ніби я винна, що в листа немає продовження. Ой, не подобаються мені мовчанки в цьому домі.

— Більше немає жодного слова про те, що вона одружена, про те, що з війни повернеться чоловік, — промовив він. — Чому?

— А що я знаю? Не я листа писала!

— Інколи я сумніваюся навіть у цьому.

Хасан повернув мені листа й дав п'ятнадцять акче.

— Деякі чоловіки що багатші, то скупіші, ти — не з них, — сказала я.

У Хасанові було щось від шайтана, він мав гострий розум. Тож не дивно, що людяна Шекюре досі приймає від нього листи, незважаючи на його лиху вдачу, збагнула я.

— А що за книга в батька Шекюре?

— Ти ж знаєш! Кажуть, замовлення падишаха за величезні гроші.

— Через ілюстрації до тої книги маляри вбивають один одного. Хтозна, чи причина в грошах, чи, хай милує Аллах, у нарузі над нашою вірою. Ще кажуть, ніби той, хто гляне на тамті малюнки, відразу отемніє…

Хасан говорив, іронічно посміхаючись, мовляв, не сприймай усерйоз. Він узяв за звичку говорити зі мною в такій манері навіть про щось важливе. Коли бувало враженим його самолюбство, Хасан, як і багато інших чоловіків, яким я доставляла листи, зганяв свою злість на мені. Коли ж дівчатам наносили удар по гідності, то вони кидалися мені в обійми й ми разом плакали.

— Ти — розумна жінка, — тепер підлещувався він, гадаючи, що зачепив мене, — швидко передай листа тому дурневі, цікаво, що він відповість?