Спомини запорожця
- Автор: Авраменко Никифор
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 966-8201-27-2
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спомини запорожця». Краткое содержание книги:
Публікується вперше за матеріалами з сімейного архіву сім'ї Авраменків у Познані. Текст подається в оригінальному написанні. Для більш зручного прочитання частково адаптовано до сучасної орфографію та пунктуацію.
Зовсім згубив голову, одна думка — рятуватись… Лечу на землю, Орлик падає через голову, кулі свистять. Кидаюсь в сторону озера в густий очерет, боком бачу, як то саме робить один з моїх.
Чимдалі зашиваюсь в очерет — лягаю на дно. Серце колотиться, мало не вискочить. Чую топіт коней, крики, стріли трохи рідшають. Дно болотяне, трохи мішає штуцер. Добре, що шаблі не взяв. Час тягнеться поволі, аби до ночі витримать. Боюсь порушиться.
Здається, хтось ходе тут передо мною. Часом вистріл. Видно, пильнують озера, може, замітили, як ховався в очерет. Робиться холодно, все тіло починає дрижать, мимоволі стукають зуби. Думка про можливість якогось рятунку панує над усім і через те не чую надзвичайного страху.
Вкінці надходе вечір і наступає поволі темнота ночі. Стихає рух коло озера. Обережно зміняю позицію, але ще не ризикую виходить, тільки підніс голову, прислухуюсь. Виразно чую великий гук з боку шосе, доходить тріщання ламаного дерева. Вночі чуть далеко, це розтягають повалені дерева, не інакше! Що треба, зроблено!
Значить, рух возів і артилерії затримано на 6–7 годин!
Це так піддало духу, що поволі почав обережно посуватись до берега. Ще трохи — і лежу в густім кущі.
По якімсь часі засуваюсь дальше в кущі. Ноги наче дерев'яні, застиглі в воді. Мокрий, в болоті, підпираючись штуцером, починаю одходить далі од дороги. Наган, кинджал, набої маю. Згубилась польова торба з мапами і компасом. То не добре. Це сталось хіба, як злетів з раненого Орлика. Ніч досить тепла, рух трохи розгріває, зате починають мулить чоботи. Може, пройшла година, навкруги повна тишина і темнота.
З пам'яті приблизно лічу, що, ідучи на схід, до границі маю коло 30 км. Ліс займе 7–8 км. Далі можу спіткать роз'їзд донців. Не таке безнадійне моє положення. Значить, на схід, аби не заблудити в лісі.
З трудом стягаю чоботи і далі іду в шкарпетках. Голоду не чую і сон не бере. Так цілу ніч держу керунок на вичуття, над ранок виходжу на кінець лісу. Одпочиваю, пробую обутись — на це не хватає сили. Добре, що води скрізь під достатком.
Десь чути артилерію. Схід сонця дає напрямок. Короткий випочинок — і далі. Тепер вдень сонце, вночі зорі поможуть держать керунок.
Болять ноги, трохи покалічені вночі, одежа підсохла. Недалеко видно невеликий ліс на горбах. Оглядаючись на всі боки, як можу скоріше там добираюсь. Ліс невеликий, 300–350 м вздовж і трохи менше в ширину. Озерце рядом. Обходжу своє укриття на всі боки.
Поля пусті, далеко червоніють дахи оселі з лівого боку. Видно, донці обійшли і не спалили, а може, їх ще тут не було?
В затишній невеликій полянці розбираюсь, розстеляю одежу, очищаю з болота штуцер і наган. Сонце пригріває, чоботи тоже висохнуть. З пачки галетів і плитки шоколаду одна мазня.
Пішли, одначе, з апетитом! З заспокоєнням трохи почуття голоду задрімав і заснув молодим міцним сном.
Проснувся, як припекло сонце. Десь з сходу чувся міцний огонь гармат. Немає часів, десь вночі згубились.
Сиджу в ліску цілий день, щораз виходжу на край, дивлюсь на всі боки. Чимало малин, пахучих і смачних, также ожини трапляються. Заспокоюю цими ягодами апетит і прагнення (Спрагу. — Ред.). Оглядаю і чищу зброю і одежу, натяг і чоботи, хоть з трудом.
Кинджалом вирізую костур. Вечором рушаю далі, берусь наліво до далекого лісу. Місцевість тут як скрізь горбкувата, з потоками, озерами і лісками. Штуцер на плечах дулом вниз, наган за поясом. Вночі йти легко, ніч зоряна, не можна зблудить. Гарматній огонь притих. Далеко-далеко вилітають вгору білі огні ракет. Що має статись — станеться.
3-5 німців нестрашні, стріляю добре. Ховатись тоже легко. Другий день провів в лісі. Вночі вимився в потоці, обмив ноги, почув себе бадьоро. Знову найшов малини, а одночасно щораз сильніше хотілось їсти. Швидше б до границі.
Спав тепер одітий, тільки чоботи скинув, вечоріло, як обудився! Цілий день проспав під кущем. їсти хотілось щораз сильніше.
Вирушив далі, од лісу до лісу, од горбка до горбка. Ракети ніби зостаються з правого боку. Одпочиваю частіше, пильно прислухуюсь і розглядаюсь. Починає світать, як вийшов на якийсь хутір-колонію. Ракети досить далеко з правої сторони. Присівши, виджу дом, два будинки, садок. Обережно підходжу до саду. Десь гавкнув пес і замовк. Ну, що буде!
Стукаю штуцером в двері, наган в руці. Чую рух, запалилось світло. В дверях стає фігура в білизні і повертає назад. На ліжку напіводіта жінка, двоє сплячих дітей. Рухом показую мужчині крісло: "Сідай". Прошу жінку дать щось теплого напиться і поїсти. Зрозуміла. Запалила в плиті, поставила горнятко. Господар робить рух вийти — забороняю. Питаюсь, чи далеко до границі, чи були тут сьогодні наші, чи німці.