Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Скажу чесно: не в усьому поділяв я думки Устимові, але заздрив його певності, його вірі в правоту свою, бо в самого уже тоді од вагань та думок ночами мозок плавився. «Трава може вирости і отруйна, всмоктавши корінням міазми старого світу. Я непогано знаю історію людства, а історія засвідчує, що тільки поступовий демократичний розвиток суспільства гарантує прогрес». Але Устим ігнорував будь-які перестороги Дарини Михайлівни (я завважив, що думки, чужі йому або мало зрозумілі, син Мартина Волохача обминав, як вода обминає камінь, і безоглядно поривався далі) і запально продовжував: «Ви боїтеся збройного опору, збройного повстання, крові, револьверного божевілля, як каже дехто з ваших паперових революціонерів, боїтеся майбутньої диктатури повсталого народу, бо у вас, Дарино Михайлівно, не стріляли. А я був на побоїщі біля залізничного депо у липні дев'ятсот третього, я стояв у юрмі беззбройних робітників, в яку стріляли солдати, я бачив жінок і дітей, що захлиналися в крові. І тоді я вперше пошкодував, що не маю якогось «бравнінга» чи «сміта». І я заприсягся, що відтепер матиму зброю, і матимуть її товариші мої, а не будуть покірними вівцями перед різником з ножакою. І я знаю — моя рука не здригнеться, коли доведеться стрілять, бо стрілятиму я од імені робітничого класу, який має за що мстити, має!» І побачив я у ці хвилини в Устимові сина Мартина Волохача, якого вже знав трохи, а ще більше напуваний був про нього. Хоч розумом я осягав, відки коріння Устимової ненависті: багато в чім завинили верхні верстви суспільства перед людьми його класу.
Коли ж повернувся Устим на хутір Несторів, до хати Уляниної, не спала Уляна, хоч пізня ніч була. Бо тривожилася вона. І запитала Уляна: «Дак що-бо гомоніла тобі пані Дарина?» — «А, звичайний інтелігентський політичний онанізм!» — одказав з бокової кімнатки Устим. І промовчала Уляна, і вже не озивалась до зятя, бо не знала учених слів, яких вивчився в місті Устим.
А Килина, мати Устимова, прибігала левадою до Уляни, коли Мартин у полі був чи до Мрина їхав. Прибігала вона левадою до Уляни, щоб на сина поглянуть. І був Устим з матір'ю як нерідний. І плакала Килина перед сином, і казала так: «Синку мій! На матку свою можеш сердитися, калі серце у тебе кам'яне, хоч я ж хотіла табє як луччей, а не як хужєй. Тольки з батьком своїм помирися. Бо матка табє зла не зробить, поплаче в куточку, що ти як чужий зрабівся, та й годі, бо серце матчине одходчиве. А батько твій з Дем'яном Тхориком щось недобре супроти тебе затівають, шепочуться вечорами таємно од мене, і мої родаки з ними заодно. Піди ти, синку, на дворище, на якім виріс, упади батькові в ноги, проси простити твій непослух, твій бунт, од нерозум'я молодечого вчинений, і простить йон, батько ж таки є батько, хоч і велика провина твоя перед ним. Біда табє тепер од начальства городського за норов твій незмиримий, а боюся я біди ще більшої, серце материнське підказує і болить за тебе. Батька ж твого начальство сільське й городське поважає, сам становий з ним здоровкається, калі мимо їде. У волі батька твого зрабіть так, аби власть до тебе змилостивилася». І відповідав їй Устим, гірко посміхаючись: «Милості їхньої мені не треба, а ви, мамо, рабою вік прожили коло батька, рабою й помрете». — «Не раба я, а так мене навчали з дєтства — мужа свого у всьому слухатися. Та й який йон не є, твій батько, а треба комусь і такого любить. Бо як не любить ніхто людяку, яна ще хужєй стає, душею озлобляється. І таке я ще скажу табє, синку. Вовком батька твого по-вуличному прозивають, бо до людяк йон скосирний, але, бачу, і ти не вельми од нього од-скочив, як до матки рідної слова доброго у душі своїй не знайдеш».
І тривожилася Уляна ще більш після балачок Килини. Виходила вона вечорами на ґанок, коли люди в хатці збиралися, щоб Устима послухать. І вчула вона, як од Крукової гори городами хтось скрадається. І під вікно, завішене рядном, підійшло. Кашлянула вона голосно, і одійшло, загупало чобітьми по городу, а соняшничиння сухе під чобітьми стріляло в тиші вечоровій. І гавкали пси в Мохначів та Волохачів, по всьому хутору Несторовім, і вовча тічка гула на Круковій горі. І запитував в Уляни волосний старшина, перестрівши біля правління: «Що се за людяки у тебе збираються вечорами?» — «Дак у карти мужики ріжуться», — одказала безпечно, а серце тьохкало. Озирнулася вже від Коршакової хати — старшина похмуро дивився їй услід. І розказувала вона про все Устимові, але Устим не зважав: «Хай тепер яни нас бояться. Пани і підпанки ще сіють, але робочим людям — жати посіяне». Бачила Уляна: не ходить зять до церкви, але вірує, хоч і дивна віра його, не християнська.
Поїхав Мартин до Мрина, і не було його три дні. Бігала Килина на дворище Улянине серед дня, дивилася на сина, як на ікону. Надивляюся, казала Уляні, бо серце віщує: не довго се. І ще казала уголос, щоб Устим чув: «Поїхав Мартин до банку, хоче землі докупить, три сини підростають, а Устим четвертий, мо', ще і йон на землю повернеться, нічого доброго в тих городах нема, розказують ондечки, що вже в людяк із рушниць пуляють». Але мовчав Устим, ніби не до нього мовлено.
А вранці прискакали на хутір стражники, усе в хаті Уляниній перерили, де зброя, допитувалися. І хоч не знайшли зброї, а Устима з собою забрали. І зачинили Устима в підвалі під волосним правлінням. Єдине віконечко було в підвалі, ґратами перехрещене. Допоки й дня, стояла Уляна біля того віконечка, до Устима говорила, а він більше мовчав. По обіді прискакав у Пакуль посланець од справника, наказав у Мрин Устима везти. Наказали десятнику Вариводі запрягти коней, посадили на воза Устима із зав'язаними за спиною руками, і два стражники по боках, та й повезли Чумацьким шляхом до Мрина. До самого Страхолісся ішла Уляна за возом, просила стражників: «Дозвольте йому узять хоч кулидочку хліба, у невідомий світ везете». Але сміялися стражники: «Там, тетка, его накормят, сыт будет…» І повернулася вона від Страхолісся на хутір, бо вже смеркало, і плакала гірко дорогу всю.
А Килина — дак тая і з хати не вийшла, хоч матка родна.
Уже ж бо Мартин її з городе вернувся, зрабів своє…
Се ще Варивода був живий, розказував на колодках, а я слухала. У Страхолісся яни в'їхали, і вже стемніло. Стражники пообідали в старшини добре, з чаркою, дрімають. І Устим мовчить. Вариводі аж скумасно зрабілося. І доїхали яни до захла, так у нас старі люди поворот дороги називають. І доїхали яни до захла, а там яри навколо, і бачить Варивода: щось темніє попереду. І коні пирхають. А то завалка із сушняку, і об'їхать нема як. Тольки напнув Варивода віжки, аж тут вискакують із кущів хлопці добрі. Один коней за вузду — хап, решта — до стражників. Не встигли стражники й зіпнуть, як хлопці рушниці од них одібрали і шаблі, стусанами трохи пригостили, а тади вклали на воза пов'язаних, наче кулі. А Устима наче й не було, уже йон десь із тими хлопцями в лісі. Тольки зашелестіло за ними, усе ліс та ніч темна сховали. Отакеє случилося. Дак Вариводу потім довго тягали.
І в Уляни допитувалися, хто Устима звільнив. А яма що? Тольки до лісу довела, каже їм, та й вернулася, нікого не бачила, нічого не чула. А на колодках сміялась: «Казали стражники, що Устима нагодують, а їх самих нагодували». Але болєй про людське око сміялася, бо хіба до сміху, як зять у бігах, од властей утік?
Увесь Пакуль стражники тади переколотили, тих рушниць допитуючись.
А випливли яни познєй, калі село збунтувалося.
Устимова ж нога болєй і не ступала на пакульську землю. Як ото освободили його та пішов йон лісами у бік Києва, то й навік.
Нога не ступала, а дух Устимів — йон у Пакулі парость пустив.
Тої весни приходили люди з-за Невклі, з Великої Вісі та Сибережі, і розказували: у Чорному лісі озброєні селяни прогнали лісову сторожу і рубали дерева, хто скільки хотів, і тільки військова команда припинила поруб. І повернувся в село Пантелій, син Дем'яна Тхорика, що в тамтешньому лісництві сторожував, і жінку та дітей привіз до батька. І скаржився він: «Подуріли людяки, страху нема в душах і почтення до властей. Не хочу за панське добро головою накладать». І признавалася Дем'яниха біля колодязя, як воду брала, що сина кілками побито дуже. І найнявсь він до баронеси луги над Невклею стерегти, а в лугах дуби столітні стояли. І не стало трьох дубів за одну ніч, самі пні. І знайшов Пантелій порубника — Сидора Воловика, хата його підгнила, і вже один вугол завалився. Ходив Сидір до баронеси, стояв навколішки біля ґанку, поки й вийшла. А просив він, щоб помилувала, бо хата дітей скоро привалить. І сказала баронеса, сідаючи в карету: «Сьогодні одному попущу, завтра усі злодіяками стануть». І забрали деревину у Сидора Воловика, а з деревиною і вола реквізували. Увечері не повернувся Пантелій, син Дем'яна Тхорика, додому. Аж другого дня знайшли його до окоренка поваленої берези прип'ятого, і було його різками збито, місяць їв навстоячки. Шукали стражники, хто се зробив, але не знайшли, асам Пантелій, може, й признав кого з односельців, але владі не признавсь, побоявся. А Сидір Воловик того вечора у церкві моливсь, усі бачили і посвідчили. А ще через ніч спалахнули стоги сіна біля економічної ферми, і згоріла вона дотла, і ніхто не знав, хто се зробив, хоч на зборню людей кликали і допитувалися. І їздила баронеса у Мрин, до губернатора, просила розквартирувати в помісті військову команду, щоб вберегла од мужицького бунту. Але відповів губернатор, що не настачить він війська у кожне помістя, бо по всій губернії мужицтво бунтує, а війська воюють з японцями. Тоді сказав управитель Штома, щоб записувалися, хто хоче, до кінної поліцейської варти на кошти економії. Першим із сільських записався Назар, син Матвія Мохнача. А вночі прийшли до клуні, де він спав, і мовили крізь двері: «Калі з Пантелієм Тхориком не навчило, дак ми й тебе, хлапака, повчимо добре». І відмовився він на завтра у варті буть. А записувались лише ті, хто в конторі економічній служив. І відправив Штома дружину свою з малими дітьми до Мрина, де ще раніше дім купив. А слідом і конторські, з економії та цегельні, сім'ї вивозили хто куди, аби з Пакуля. І жили в помісті у страху великому, наче перед кінцем світу.