Листя землі. Том 1

Того вечора з'явився в Пакулі новий учитель Микола Гриневич, а привезла його сама пані Дарина. І навчав він сільських дітей грамоти, а Закону Божого навчав отець Олександр. І збиралися деякі мужики пакульські в нового учителя вечорами, і читав він їм з книжок заборонених, і своїми словами розказував. А були такі, що й на хутір Несторів до Устима ходили і нового вчителя слухали. І дивувалися вони, що учитель новий і Устим, син Мартина Волохача, по-різному навчають. І казали вони, що і в грамотних людяк не одна правда, а правд стільки, скільки голів. А приїхала в Пакуль пані Дарина. Жила вона в помісті, а учителю Гриневичу книжки приносила. І прийшов учитель Гриневич до Устима і сказав, що пані Дарина хоче з ним зустрітися. І зустрілися вони на шкільній квартирі нового учителя. Наказав Гриневич шкільному сторожеві самовар внести. І до пізньої ночі сиділи вони біля самовара, чай уприкуску пили та розмовляли. І була їхня розмова більше на спір схожа, хоч і нітився спершу Устим перед панею Дариною: і молодшим почувався, і малописьменним, ще й вдячним, що скрутної години їм з Оксаною допомогла.

А може, й давня, з діда-прадіда, звичка не суперечити панам, та ще з роду Журавських, спершу в'язала вуста йому, хоч і не признавався Устим у тім навіть собі самому. Через багато літ, а ще живий був Гриневич і викладав в учительськім інституті в Мрині, ще не забрав його «чорний ворон», писали пакульські вчителі революційну історію села і попросили Гриневича, щоб написав спогади про Устима. А як забрав Гриневича «чорний ворон» у тридцять четвертім році, шукали кому треба того зошита, але не знайшли. А був той зошит у Книзі днів, яку ще Нестор Семирозум започаткував. І Книгу днів, започатковану Нестором Семирозумом, шукали, але теж марно. «Де Книга днів, про яку розказують?» — запитували суворо, але мовчали люди. Сміливіші ж на язик одказували так: «Книга днів — се пам'ять людяцька». І запам'ятовували сміливіших ті, хто запитував, і мало хто з них дожив віку людського. І ніхто в Пакулі не знав, де Книга днів, але була. І вписували до Книги днів, хто душу живу мав, біль свій і пам'ять свою. І казали люди старі: «Докуль Книга днів буде, дотуль Пакуль буде і Край».

І писав учитель Гриневич у зошиті своєму про зустріч Устима і пані Дарини з роду Журавських так: «Усе, що ми переживаємо і переживатимемо, там починалося, в роках тих ранішніх. Як день із зорі досвітньої починається, але не знає ранок, яким буде день і вечір. І не шукаю я ні правих, ні винуватих, бо нема їх. Є і будуть такі, що скажуть, тоскно озираючись у давно минуще: «Ось там був рай, а вони з жиру бісилися». То я кажу і свідчу в один голос із мільйонами свідків, живих і мертвих: «Од добра добра народ не шукатиме». Тьма темнюща була од безправ'я народного, і на всіх язиках усе мовчало, як писав ще Тарас, але не буває так вічно, бо людину убить можна, але не можна примусити не думать, це поза її волею. І якщо колись стане гірше, аніж було, ще не означає це, що раніш було добре. Рана була глибока од кричущої нерівності людської і кривавилася, бо той, хто бенкетує за пишним столом, не думає, де наїдки-напитки взялися, чиїм потом і кров ю оплачені, і не думає, що завтра, може, під столом сидітиме, а не за столом, і радий буде кістці, яку кинуть, наче псові, як він кидав, поки на учті житейській паном почувався. Була піраміда бюрократична, чиновницька з царем на шпилі, військом, синьошинельниками, одержавленою церквою підтримувана, і на плечах зігнутого у три погибелі селянина й робітника та піраміда трималася. А як став селянин та робітник, терпець утративши, розгинатися, захиталась вона, і було се уперше в роки, про які свідчу. А коли не стає як жити, дошукується людина долі кращої, і в кожної людини у тих пошуках стежка осібна, се в природі людській. Через те й пишу: не значу ні правого, ні винуватого, усі ми тепер, коли стільки пережили і стільки бачили, розумаки великі.