Вогнем i мечем. Том другий

— А ти, добродію, не перебільшуєш про його маєтки?

— Анітрішечки. Я повторюю тільки те, що від нього чув, а він, скільки живе, ще ні разу не збрехав, бо, зрештою, і на це кебети не має.

— Ну, тоді буде наша Ануся панею на всю губу! А от щодо його розуму я з тобою, ваша милость, ніяк погодитися не можу. Чоловік він статечний і такий розсудливий, що при нагоді ніхто ліпше не порадить, а що не вельми красномовний — не біда. Не всякому Господь Бог дав такий гострий язик, як тобі, добродію. Та що й казати! Великий він рицар і чесна душа, а найліпший доказ цього, що ти, ваша милость, сам його любиш і радієш, що побачиш.

— Кара Божа, ось хто він! — буркнув Заглоба. — А радію я тільки тому, що Анусею його допікатиму. с?

— Цього я тобі робити не раджу — небезпечно… Його то взагалі хоч до рани прикладай, але тут він може легко втратити терпіння.

— То й нехай втратить! А я йому, як панові Дунчевському, вуха пообтинаю.

— Вгамуйся, ваша милость. Я й ворогові не радив би його чіпати.

— Ну, ну, тільки б його побачити!

Заглобине побажання справдилося швидше, ніж він гадав. Доїхавши до Кінської Волі, Володийовський вирішив зупинитися на відпочинок, бо коні були геть здорожені. Як же здивувалися обидва приятелі, коли, зайшовши у заїзді в темні сіни, вони в першому ж зустрічному шляхтичеві упізнали пана Підбип’яту.

— Скільки літ, скільки зим! Як ся маєш, добродію! — вигукнув Заглоба. — Невже тебе козаки не порубали у Замості?

Пан Підбип’ята почав по черзі обіймати й обціловувати у щоки обох.

— Оце так зустріч, ге! — радісно повторював він.

— Куди їдеш? — запитав Володийовський.

— У Варшаву, до ясновельможного князя.

— Князя у Варшаві нема. Поїхав із його милостю королем до Кракова, перед яким на коронуванні нестиме яблуко.

— А мене пан Вейгер у Варшаву з листом послав спитати, куди князівським рейментам іти, бо, хвалити Бога, Замостя їм уже не потрібне.

— Тобі не треба нікуди їхати — ми веземо накази.

Пан Лонгінус насупився, бо від душі бажав дістатися до князя, побачити його придворних і особливо одну маленьку особу.

Заглоба почав значливо підморгувати Володийовському.

— Я таки поїду до Кракова, — мовив литвин, трохи подумавши. — Наказано мені листа віддати, от я й віддам.

— Ходімо в хату, звелимо собі пива підігріти, — запропонував Заглоба.