У нетрях темнолісу

Живчик упав навколішки. Камінь був холодний і липкий, туман погустішав. Живчик заледве міг побачити випростану перед обличчям руку.

— Чого тобі від мене треба? — прошепотів він.

— Від вас? Мені — від вас? — голос зайшовся хрипким сміхом. — Це вам від мене чогось треба, паничу Живчику. Зрештою то ви мене викликали.

— Я… я… тебе викликав? — пробелькотів Живчик, глухим, кволим голосом кидаючи слова в гущавину туману. — Але як? Коли?

— Ну годі, годі, — присоромив голос. — Нічого розігрувати переді мною невинного лісового троля. «О темнолеснику!», — перекривив він із таким розпачливим виразом, що Живчикові здалося, ніби то говорить він сам. — «Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка. Допоможи мені повернутися на стежку». Чи, може, ви й далі запевнятимете, що не кликали мене?

Живчик аж затрусився з жаху, зрозумівши, що він накоїв.

— Але я не знав, — запротестував він. — Я не те хотів.

— Ти покликав мене — і я прийшов, — мовив темнолесник, і щось лиховісне забриніло в його голосі. — Я йшов за тобою, не спускав із тебе ока. Не з однієї халепи я тебе вирятовував, досить тобі було у неї вскочити, — після цих слів запала мовчанка. — Чи не думали ви тоді, паничу Живчику, що я можу це все почути? — провадив він, уже трохи лагідніше. — Я завжди все чую: і тих, хто відбився від своїх, і тих, кому самотньо, і тих, хто не знаходить собі місця. Я допомагаю таким, я веду їх, а часом...

— Часом? — промурмотів Живчик.

— Вони самі з’являються переді мною, — прогримів голос. — Як прийшли сюди ви, паничу Живчику.

Завіса туману знову порідшала. Тепер вона плавала в повітрі легенькими пасмами, наче павутиння. І Живчик пересвідчився, що стоїть над самісіньким урвищем. За кілька вершечків від нього земля спадала кручею в чорну, як безмісячна ніч, безодню. Позаду літали згустки ядучих хмар, а попереду... Живчика огорнув моторошний жах, він не витримав і закричав. Попереду, зносячись над пусткою, бовваніло огидне вищирене обличчя самого темнолесника. Шорстка шкіра була вкрита бородавками, а з роз’юшеного обличчя звисало пасмами волосся. Він окинув Живчика пожадливим поглядом і облизнувся.

— Ходіть-но до мене, — лагідно попросив він. — Ви ж покликали мене — і ось я тут. Ступіть останній крок, чого ж ви? — і він простяг хлопцеві свою руку. — Тепер ви заодно зі мною.

Живчик поглянув скоса назад, не в змозі відірвати очей від жахливого чудовиська. Пара закручених рогів закінчувалася гостряками. Темнолесникові плечі огортав покритий слизом сірий плащ, спадаючи у нескінченну порожнечу.

— Один маленький крок, — улесливо сказав він, киваючи Живчикові пальцем. — Дайте мені свою руку. — Живчик позизував на кощаві пазуристі пальці. — Тільки й усього, паничу Живчику, ви це зробите — і ми разом, — не вгавав медовий голос, а жовті зіниці потвори поширшали. — Бо ви особливий.

— Особливий, — прошепотів Живчик.

— Особливий, — повторив темнолесник. — Я знав це з тої миті, як уперше почув ваш поклик. Вас тоді палило якесь нестримне бажання, у вас вирувала порожнеча, і ви прагнули її чимось заповнити. А я можу вам допомогти. Я можу стати вашим напутником. Чи не цього ви хочете, га, паничу Живчику? Адже ви прагнете знань. Ви хочете осягнути світ. Ось чому ви збочили зі стежки.