У нетрях темнолісу

— Це трапилось однієї грозової ночі. Періщив дощ, — почав капітан Квінтиніус Вергінікс — Захмарний Вовк. — Студена була ніч, — додав він. — Ніч нестерпного чекання та скорботи.

Живчик ловив кожне його слово.

— Тоді я літав матросом на одному зі спілчанських кораблів, — із цими словами він перевів погляд на освітлені пригаслим уже полум’ям обличчя, що оточували його, на роззявлені роти та витріщені очі, й усміхнувся. — Ви, збіговисько горлорізів, — захихотів він, — якщо ви гадаєте, ніби я бездушний і не знаю жалю, то вам би не завадило послужити під орудою Мультиніуса Ґобтракса. Безжальний, вимогливий, прискіпливий — найгірший з усіх спілчанських капітанів, відколи існує Спілка.

Живчик не зводив очей з іскор, які танцювали у повітрі й шугали вгору, то зникаючи в листі, то знову з нього виринаючи. Вітер зовсім ущух, і хлопцеві чуприну та шкіру огорнула нічна волога. Він знову заходився жувати кінчик свого шарфа.

— І от уявіть собі таке, — промовив капітан, і Живчик заплющив очі. — Нас на борту корабля п’ятеро, і тільки четверо сяк-так можуть давати йому раду: Ґобтракс, його охоронець, Камінний Штурман і я. Маріс уже була на дев’ятому місяці. Неждано-негадано нас захопила буря, і ми збилися з курсу. А тут ще сильні повітряні течії. Не встигли ми кинути якір і почепити абордажний гак, як нас понесло понад лісом — і… у відкрите небо.

Живчик похитав головою. Тут зі стежки збочиш — та й то лиха не обберешся, а щоб ото загубитись у відкритому небі…

— Ми згорнули вітрила, та корабель підіймався далі. Я став біля Маріс. «Усе буде гаразд», — говорив я їй, хоча й сам уже не вірив у свої слова. Ми ніколи б не змогли повернутися у Нижнє Місто до початку пологів, а хоч би й вернулися, надто радіти народженню дитини не випадало.

Живчик розплющив очі й зиркнув на капітана. Той видивлявся на жаристі вуглинки вогнища і термосив нафарбовані кінчики баків. Його єдине око блищало від вологи.

— А потім сталося щось погане? — запитав Живчик. Капітан ворухнувся.

— Ні, — сказав він. — Хіба те, що дитина була зовсім… — він помовчав, очі його згасли. — Мені та Маріс треба було зважитись на кілька серйозних кроків, — промовив він. — Мені не бракувало шанолюбства, і я намірявся одного чудового дня стати капітаном свого повітряного корабля — а дитина зв’язала б мені руки та ноги. Переді мною постав вибір — або я капітан, або батько. Я не вагався й миті. Я сказав Маріс, що ми могли б подорожувати разом, однак їй довелося б вибирати між дитиною і мною. Вона вибрала мене, — капітан набрав повні груди повітря, потім рвучко видихнув його. — Матінка Товстобрюхперо погодилася взяти нашу дитину.

Над вогнищем запанувала цілковита тиша. Пірати зніяковіло похнюпили очі. їм було трохи мулько на душі від того, що Захмарний Вовк узяв та й відкрив їм отак просто свою душу. Тем Човновод заходився ворушити вогнище.

Капітан зітхнув.

— У всякому разі, ми збиралися так учинити. Та від Нижнього Міста нас відокремлювали ще милі й милі, а судно несло все вище й вище, — капітан кивнув головою на повітряний корабель. — І тоді нас порятував Камінний Штурман, достоту, як сьогодні. Він загасив пальники для летючого дерева, скинув баласт, а коли й цього виявилося замало, видряпався на борт і взявся обтесувати літай-камінь. З кожним відколотим шматком, уламком, друзкою — швидкість гасла. Нарешті корабель зупинився. А далі ми стали спускатися донизу. Ще не встигло днище корабля торкнутися лісового верховіття, як нас на борту було вже шестеро — Маріс розродилася.

Капітан підвівся і нервово заходив по галявині.

— Що було робити? — провадив він. — Ми приземлились у Темнолісі, й дитина не знесла б пішого переходу до Нижнього Міста. А тут ще й Ґобтракс наказав нам позбутися немовляти. У Маріс почалася істерія, але Ґобтраксів охоронець — здоровило-печерник — дохідливо розтлумачив, що в разі невиконання капітанового наказу він просто скрутить мені в’язи. Що я міг зробити?

Пірати співчутливо закивали головами. Тем пошарудів у багатті.

— Ми покинули корабель і рушили через ліс. Мов зараз пам’ятаю, як голосила нічна звірина, як тихо лежав на руках у Маріс крихітний сповиточок. А потім нам дорогою трапилося невеличке селище лісових тролів.

Живчик здригнувся. Волосся на потилиці настовпужилось. По тілу згори донизу прокотилася хвиля крижаного холоду.

— Дивні вони створіння, — замислено мовив капітан, — опецькуваті, темні й не сказав би, що надто кмітливі. Живуть у дерев’яних хатинах. Я мусив силоміць забрати дитину в Маріс. Якими очима вона дивилася на мене в ту мить! Здавалося, життя по краплині витікає з неї. Вона більше не прохопилася й словом… — капітан шморгнув носом.