У нетрях темнолісу

Капітан змовк, і, заклавши руки за спину, втопив очі в лісові тіні перед собою. Гуготіло вогнище, але Живчика тіпала пропасниця. Він міцно зціпив щелепи — щоб не цокотіли зуби.

— Ви ухвалили правильну постанову, капітане, — стиха озвався Тем Човновод.

Капітан повернувся до нього.

— Я ухвалив єдино можливу постанову, Теме, — відповів він. — Це вже у крові. Мій батько був капітан повітряних піратів, і його батько теж, і батько його батька. Можливо…

У Живчиковій голові все змішалося й гуло, думка гнала думку. Полишене дитя. Лісові тролі. Шарф — ота одежина, що й нині туго облягає його шию. Мій шарф, подумав він. Хлопець не зводив очей з капітана повітряних піратів, який стояв у величній позі. «Невже ви справді мій батько?» — думав Живчик. — «Невже у моїх жилах тече ваша кров? Невже і я командуватиму колись повітряним кораблем?»

Може, так. А може, й ні. Бракувало іще чогось, що слід було знати Живчикові.

— Ди… дитина, — сказав він знервовано.

Капітан рвучко обернувся і впер очі у хлопця, здається, тільки тепер він помітив його присутність. Запитально звелася брова над пов’язкою.

— Це Живчик, кепе, — пояснив Тем Човновод. — Той хлопець, що знайшов літай-камінь.

— Гадаю, він і сам зможе розповісти про себе, — перебив його капітан. — Що ти хотів сказати?

Живчик підвівся і почав вивчати землю в себе під ногами. Його дихання зробилося коротким, уривчастим, він ледве міг говорити.

— Сір, — промовив Живчик, — а та дитина… хто вона була — дівчинка чи. хлопчик?

Квінтиніус Вергінікс знову втупився у Живчика, його брова круто вигнулась. Може, він не міг пригадати. А може, навпаки, пам’ятав усе аж надто добре. Капітан погладив рукою підборіддя.

— Хлопчик, — сказав він нарешті. Ззаду дзенькнув ланцюг — то повернувся уві сні Камбаломорд. Капітан осушив свого кухля і втер губи. — Вирушаємо рано-вранці, — сказав він. — Ми могли б іще трохи поспати.

— Вевеко, перша вахта твоя, — звернувся він до блукай-бурмила. — Збудиш мене о четвертій.

— Ве, — вуркнув той.

— І не забувай про нашого ненадійного друга.

У Живчика тенькнуло серце, але потім він зрозумів, що капітан має на увазі Сліво Спліта.

— Ось, — сказав Дозорець, вручаючи Живчикові ковдру. — Візьми. А мені й так тепло у коконі помагай-біди, — і з цими словами дубовий ельф видряпався на дерево, переліз на корабель, а вже там перебрався в кокон на вершечку щогли.

Живчик загорнувся у ковдру і ліг на купі листя. Вогнище горіло яскраво і добре гріло. У темряву шугали грайливі іскри та жаринки. Живчик задивився, як танцюють вогняні омахи.

Якби не отой повітряний пірат — капітан Захмарний Вовк, чоловік, через якого Спелда і Тунтум спровадили Живчика до кузена зі страху, що його силоміць заберуть до команди повітряного судна, якби не він, то Живчик, по-перше, ніколи б не покидав селища тролів. А по-друге, не збочував би ні з якої стежки. А тим паче ніколи б не заблукав.

І тільки тепер хлопець зрозумів ще одне. Він блукав безперестанку, блукав, не тільки після того, як згубив стежку, а й від самого початку, від тої миті, коли пірат залишив його у сповитку під хижею Деревохватів. І ось нарешті виблукав. Три короткі фрази без упину крутились у його голові.

«Я знайшов свою стежку! Я зустрів свою долю! Я знайшов свого батька!»

Живчик заплющив очі. В уяві перед ним зринув образ чар-серця із прутом, який показував угору. Ось де крилося його майбутнє — у небі, поруч із батьком.