У нетрях темнолісу

І все ж тиша була не така вже й мертва. Десь щось протягло ревіло, сичало, тріщало, і поки Живчик сидів, обхопивши руками голову, луск наростав. Жар за спиною подужчав. Зловісно настовбурчилася накидка з волорогової шкури. Живчик обернувся назад.

— Ай-яй-яй! — заверещав він. То не сонце його гріло! То був вогонь. Темноліс палав.

Вогненний сучок кривавника, мов пущений із пращі, вилетів із недбало розпаленого піратами вогнища і застряг у гіллі сон-дерева. Дерево почало тліти, задимувало і за кілька годин спалахнуло полум’ям. Під подувами свіжого вітерцю вогонь швидко поширився по всьому лісі. І тепер на Живчика сунула суцільна, від землі й аж до верхівок, стіна червоно-оранжевого полум’я.

Пекло неймовірно. Живчик і незчувся, як уже був на ногах. Біля нього гримнула додолу палахкотюча гілка, іскри сипонули з неї краплями розтопленого золота. Не гаючи часу, хлопець кинувся навтікача.

Вітер дув йому в спину, а він мчав і мчав, відчайдушно намагаючись дістатися кінця вогняної стіни ще перед тим, як вогонь його проковтне. Він біг так, як не бігав ще ніколи, однак і цього виявилося замало. Суцільна стіна вогню починала змикатися в коло. Ще трохи — і Живчика оточить полум’я.

Смерділо смаленим волорогове хутро, піт заливав обличчя і тік по спині, голова гула від розпеченого повітря, яке ставало дедалі гарячішим. Вигнуті краї вогняної стіни нестримно бігли назустріч одні одним, щоб замкнути коло.

— Хутчій! — підганяв себе Живчик. — Іще хутчій!

Ось він пробіг повз рибожаба, який незграбно і повільно перебирав своїми вузлуватими передніми лапами. Летючий хробак, збитий із пантелику жаром та димом, літав і літав колами, аж поки ввігнався в полум’я і гучно вибухнув, лишивши по собі цівку смердючої пари. Праворуч від себе Живчик побачив, як в’юняться вусики смоляної лози, марно намагаючись порятуватись від дедалі ближчого вогню. Дуб-кривавник, де гніздилася лоза, щойно перші омахи полум’я лизнули його стовбур, несамовито заскрипів і заверещав.

Живчик біг без упину. Вогненний мур перед хлопцем уже майже зімкнувся. Ще трохи — і він у пастці. Єдиним шансом заціліти лишалося проскочити у вузенький прохід між двома високими стінами вогню. А вони невблаганно зсувалися, ніби дві половинки довжелезної завіси, почепленої десь під небесами. Живчик щодуху ринув у прохід. Легені обпекло жаром та ядучим димом, усе попливло перед очима. Ніби уві сні, він дивився, як змикаються мерехтливі завіси.

Живчик зупинився і розглянувся довкола. Він стояв просто посередині палаючого кола. То був кінець.

Повсюди навколо нього димували кущі та гілки. Вогонь то вщухав, то знаходив собі нову шпарину і розгорявся деінде. Шкварчали і парували м’ясисті рослини, коли волога всередині їхніх масивних гілок починала закипати. Вони дедалі роздималися, аж поки якоїсь миті вибухали з оглушливим гуркотом. Мов корки від пляшок із лісовою шипучкою, злітало в повітря на струменях спіненої рідини їхнє насіння.