Єретики Дюни

Її голос був таким беземоційним, що Теґа пройняло дрижанням. Знав, що ця погроза метафорична, але її наслідки цілком реальні.

— Каральна учта, — прокоментував Дункан. — Як мило!

Теґ звернувся до Дункана:

— Дункане, у тому, що ми з тобою зробили, немає нічого романтичного. Я допомагав Бене Ґессерит не в одному завданні, яке змушувало мене почуватися брудним, та ніколи не почувався бруднішим, ніж зараз.

— Тихо, — наказала Люцілла. У цій команді була вся сила Голосу.

Теґ дозволив цьому наказові пропливти крізь нього і витекти назовні, як навчала його мати, тоді заговорив:

— Ті з нас, хто по-справжньому вірний Сестринству, мають єдину турботу: виживання Бене Ґессерит. Не виживання певної особистості, а самого Сестринства. Обмани, ошуканства — усе це порожні слова, якщо йдеться про виживання Сестринства.

— Прокляття твоїй матері, Майлсе! — Насправді Люцілла зробила йому комплімент, не стримавши своєї люті.

Дункан глянув на Люціллу. Ким вона була? Люцілла? Відчув, що його спогади розворушилися самі собою. Люцілла була іншою особою… геть іншою, а все ж… фрагменти й часточки були такими ж. Її голос. Її риси. Зненацька він знову побачив жіноче обличчя, що з’явилося йому колись на стіні Твердині.

«Дункане, мій любий Дункане».

Сльози потекли Дункану з очей. Його рідна мати — ще одна жертва Харконненів. Катована… і хтозна, що ще? «Любий Дункан» ніколи більше її не побачив.

— Боги, хотів би я мати одного з них, щоб убити просто зараз, — простогнав Дункан.

Знову зосередився на Люціллі. Через сльози її риси розпливлися, і це полегшило порівняння. Обличчя Люцілли злилося з обличчям леді Джессіки, коханої Лето Атріда. Дункан глянув на Теґа, тоді знову на Люціллу. Змахнув цим порухом сльози з очей. Обличчя зі спогадів розчинилися в обличчі справжньої Люцілли, що стояла перед ним. Схожа… та не та сама. І ніколи такою не буде.

Імпринтерка.

Він розгадав, що це означає. Чисте шаленство Дункана Айдаго здійнялося в ньому.

— Це моє дитя хочеш ти мати у своєму лоні, імпринтерко? Знаю, що вас недаремно називають матерями.

Холодним голосом Люцілла відповіла:

— Поговоримо про це іншим разом.

— Поговоримо про це в належному місці, — промовив Дункан. — Можливо, я заспіваю тобі пісню. Не так добре, як зробив би це старий Ґурні Галлек, але досить добре, щоб приготувати нас до постільних розваг.

— Ти вважаєш це кумедним? — спитала вона.

— Кумедним? Ні, та мені пригадався Ґурні. Скажи, башаре, його ви теж повернули з мертвих?

— Наскільки я знаю, ні, — відповів Теґ.

— Ах, то був співучий чоловік, — промовив Дункан. — Міг тебе вбити, співаючи, а при тому не помилитися в жодній ноті.

Усе ще зберігаючи крижану манеру, Люцілла прокоментувала:

— Ми в Бене Ґессерит навчилися уникати музики. Вона викликає надмір емоцій, а ті стають причиною сум’яття. Пам’ятеемоцій, звичайно.

Це мало змусити його до благоговіння, нагадавши про всі Інші Пам’яті та сили Бене Ґессерит, але Дункан лише голос­ніше засміявся.

— Який сором, — сказав він. — Ви так багато втрачаєте з життя.

І почав наспівувати давній рефрен Галлека:

— Згадайте, друзі, воїнів, що полягли навік…

Та його думки вирували деінде, збагачені новим смаком цих відроджених хвилин, і він знову відчув гострий дотик чогось потужного, що й досі залишалося похованим у ньому. Хай що б це було, воно було насиллям і стосувалося Люцілли, імпринтерки. У своїй уяві він бачив її мертвою, а її тіло залитим кров’ю.