Єретики Дюни
- Автор: Херберт Фрэнк
- Серия: Всесвіт Дюни #5
- Год: 2022
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-9267-3
- Переводчик: Наталія Михаловська
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Єретики Дюни». Краткое содержание книги:
— Я… — Дункан хитав головою з боку в бік, наче велика поранена тварина перед мисливцем.
— Маєш усі свої спогади? — наполягав Теґ.
— Усі? О так. Пам’ятаю Гамму, коли вона була Ґ’єді Прайм, — насичена, просякнута кров’ю пекельна діра Імперії! Та справді, башаре. Я був твоїм сумлінним учнем. Командир полку! — Він знову засміявся, відкинувши голову назад. Дивно доросла поза для цього юного тіла.
Теґа раптом охопило розслаблення, що принесло глибоке задоволення, куди глибше, ніж просто полегша. Усе відбулося так, як йому казали.
— Ти мене ненавидиш? — спитав він.
— Ненавиджу? Хіба ж я не казав, що буду тобі вдячним?
Зненацька Дункан здійняв руки і глянув на них. Перевів погляд униз, на своє юначе тіло. Пробурмотів:
— Яка спокуса, — опустив руки, зосередився на Теґовому обличчі, прослідковуючи ідентичні риси.
— Атріди, — сказав він. — Прокляття, які ви всі схожі!
— Не всі, — відповів Теґ.
— Я не про зовнішній вигляд, башаре. — Його очі розосередилися. — Я питав про свій вік. — Настала довга тиша, тоді: — Підземні боги! Скільки часу минуло!
Теґ промовив те, що значилося в інструкціях:
— Сестринство тебе потребує.
— У цьому незрілому тілі? Що я маю зробити?
— Я справді не знаю, Дункане. Тіло дозріє, і думаю, що Превелебна Мати пояснить тобі все.
— Люцілла?
Дункан несподівано глянув угору, на оздоблену стелю, тоді перевів погляд на нішу та бароковий годинник. Згадав, що дістався сюди з Теґом і Люціллою. Це місце було таким самим, але й іншим.
— Харконнени, — прошепотів він. — Знаєш, скількох із моєї сім’ї Харконнени катували і вбили?
— Одна з Таразиних архівісток передала мені звіт.
— Звіт? Думаєш, це можна передати словами?
— Ні. Але це все, що я можу відповісти на твоє питання.
— Прокляття, башаре! Чого ви, Атріди, завжди мусите бути такими правдомовними й чесними?
— Думаю, це в нас природжене.
— Так і є. — Це був голос Люцілли, він долинув з-за Теґа.
Теґ не обернувся. Що вона чула? Чи довго там була?
Люцілла стала поруч із Теґом, але її увага була зосереджена на Дунканові.
— Бачу, ти зробив це, Майлсе.
— Це буквальні розпорядження Тарази.
— Ти виявився дуже хитрим, Майлсе, — зауважила вона. — Куди хитрішим, ніж я здогадувалася. Твою матір слід було суворо покарати за те, чого вона тебе навчила.
— Ах, Люцілла-спокусниця, — промовив Дункан. Глянув на Теґа, знову зосередився на Люціллі. — Так, тепер можу відповісти на своє друге питання — що вона мала зі мною зробити.
— Вони звуться імпринтерками, — сказав Теґ.
— Майлсе, — заговорила Люцілла, — якщо ти ускладнив моє завдання настільки, що я не зможу виконати віддані мені накази, то я спечу тебе на рожні.
Її голос був таким беземоційним, що Теґа пройняло дрижанням. Знав, що ця погроза метафорична, але її наслідки цілком реальні.
— Каральна учта, — прокоментував Дункан. — Як мило!
Теґ звернувся до Дункана:
— Дункане, у тому, що ми з тобою зробили, немає нічого романтичного. Я допомагав Бене Ґессерит не в одному завданні, яке змушувало мене почуватися брудним, та ніколи не почувався бруднішим, ніж зараз.
— Тихо, — наказала Люцілла. У цій команді була вся сила Голосу.
Теґ дозволив цьому наказові пропливти крізь нього і витекти назовні, як навчала його мати, тоді заговорив:
— Ті з нас, хто по-справжньому вірний Сестринству, мають єдину турботу: виживання Бене Ґессерит. Не виживання певної особистості, а самого Сестринства. Обмани, ошуканства — усе це порожні слова, якщо йдеться про виживання Сестринства.
— Прокляття твоїй матері, Майлсе! — Насправді Люцілла зробила йому комплімент, не стримавши своєї люті.
Дункан глянув на Люціллу. Ким вона була? Люцілла? Відчув, що його спогади розворушилися самі собою. Люцілла була іншою особою… геть іншою, а все ж… фрагменти й часточки були такими ж. Її голос. Її риси. Зненацька він знову побачив жіноче обличчя, що з’явилося йому колись на стіні Твердині.
«Дункане, мій любий Дункане».
Сльози потекли Дункану з очей. Його рідна мати — ще одна жертва Харконненів. Катована… і хтозна, що ще? «Любий Дункан» ніколи більше її не побачив.
— Боги, хотів би я мати одного з них, щоб убити просто зараз, — простогнав Дункан.
Знову зосередився на Люціллі. Через сльози її риси розпливлися, і це полегшило порівняння. Обличчя Люцілли злилося з обличчям леді Джессіки, коханої Лето Атріда. Дункан глянув на Теґа, тоді знову на Люціллу. Змахнув цим порухом сльози з очей. Обличчя зі спогадів розчинилися в обличчі справжньої Люцілли, що стояла перед ним. Схожа… та не та сама. І ніколи такою не буде.
Імпринтерка.
Він розгадав, що це означає. Чисте шаленство Дункана Айдаго здійнялося в ньому.
— Це моє дитя хочеш ти мати у своєму лоні, імпринтерко? Знаю, що вас недаремно називають матерями.
Холодним голосом Люцілла відповіла:
— Поговоримо про це іншим разом.
— Поговоримо про це в належному місці, — промовив Дункан. — Можливо, я заспіваю тобі пісню. Не так добре, як зробив би це старий Ґурні Галлек, але досить добре, щоб приготувати нас до постільних розваг.
— Ти вважаєш це кумедним? — спитала вона.
— Кумедним? Ні, та мені пригадався Ґурні. Скажи, башаре, його ви теж повернули з мертвих?
— Наскільки я знаю, ні, — відповів Теґ.
— Ах, то був співучий чоловік, — промовив Дункан. — Міг тебе вбити, співаючи, а при тому не помилитися в жодній ноті.
Усе ще зберігаючи крижану манеру, Люцілла прокоментувала:
— Ми в Бене Ґессерит навчилися уникати музики. Вона викликає надмір емоцій, а ті стають причиною сум’яття. Пам’ятеемоцій, звичайно.
Це мало змусити його до благоговіння, нагадавши про всі Інші Пам’яті та сили Бене Ґессерит, але Дункан лише голосніше засміявся.
— Який сором, — сказав він. — Ви так багато втрачаєте з життя.
І почав наспівувати давній рефрен Галлека:
— Згадайте, друзі, воїнів, що полягли навік…
Та його думки вирували деінде, збагачені новим смаком цих відроджених хвилин, і він знову відчув гострий дотик чогось потужного, що й досі залишалося похованим у ньому. Хай що б це було, воно було насиллям і стосувалося Люцілли, імпринтерки. У своїй уяві він бачив її мертвою, а її тіло залитим кров’ю.
***
Люди завжди мріють про щось більше, ніж безпосередня радість чи глибше почуття, зване щастям. Це одна з таємниць, завдяки яким ми втілюємо наші задуми в життя. Припускається, що це «щось більше» посилює владу над людьми, які не можуть його назвати, до того ж (і це найчастіше) не здогадуються про його існування. Більшість людей реагує на такі приховані сили підсвідомо. Отож досить лише викликати це вирахуване «щось більше» до життя, визначити його та надати форми — і люди підуть за ним.