Українська народна сатира і гумор
- Автор:
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Книжково-журнальне видавництво
- Жанр: Анекдоты
Электронная книга - «Українська народна сатира і гумор». Краткое содержание книги:
— Ти б краще і собі наставив голову, то, може, ми б і тобі пошукали.
Іде дурень, аж бачить собаки гризуться. Він і собі підставив голову. Тут собаки його по шматочку і рознесли всього.
ЖИВИЙ МРЕЦЬ
У одної жінки був чоловік, такий собі вахлакуватий та неповоротний, та ще й не мав усіх дома. Хоч він був і роботяга, але все ж жінці нудно, що він небалакучий і непоказний собі і не такий красень, як інші людські мужики або ось як її кум, хай здоров буває.
А той кум таки добре запав їй на душу, вхибнув таки жменьку куминої ласки. Не раз, не два балакали, було, куми, як би здихатись Максима — так звався кумин мужик. Жінка хитра на вигадки, от і прирозуміла Максимиха таке зробити: давай вона щодня провадити мужикові своєму, що він хворий, усе нездужає, хоч він зовсім не чув ніякого лиха.
Чи приїде чоловік з поля або я лісу — жінка зараз до нього назустріч:
— Що ти, чоловіче, такий нездужащий, зовсім змарнів?
А тут, як навмисне, де не візьмись, і кум, і той йому тієї ж:
— Що ти такий блідий, куме? Зовсім ледве ноги волочиш!
Чоловік і справді пойняв віри, що він хворий. Одного разу якось Максим повернувся з поля, дуже втомився, не здишеться. Жінка зараз до нього:
— Ляж, чоловіче, на лаву: ти зовсім вмираєш. І-і-і ти, боже мій!
Чоловік послухавсь, ліг, згорнув руки, мов перед кінчанням, а жінка як удариться об поли, як заголосить:
— Що мені робити на світі? Ти вмер, чоловіче! Побіжу до кума, спитаю, чи справді ти вмер?
Прийшов кум, глянув на Максима та й пита:
— Чи давно він вмер?
А жінка й каже:
— Та він, як приїхав вчора з поля, ледве коня розпріг та ввійшов у хату та й вмер. — Та як заголосить:
— На кого ти мене, Максиме, покидаєш?
А кум і собі додає:
— Добрий був чоловік Максим, та вмер!
А Максим усе чує та й думає, що він справді вмер. «Бо якби не вмер, — міркує собі Максим,— то чого б жінка голосила? Або і кум каже, що я вмер». Лежить собі, не ворухнеться. От жінка і каже кумові:
— Зроби, будь ласка, домовину, а я побіжу до попа, щоб прийшов завтра поховати!
Кум швидше за сокиру, зробив домовину, а жінка накрила його полотном, ніби мреця. А як уздріла, що йде піп, давай вбиватись за Максимом, підняла галас. Прийшов піп і пита:
— Чи давно він вмер?
— Та ще позавчора, як тільки приїхав з поля.
Відправив він похорон, закрили Максима кришкою в домовині, а він усе мовчить. Так його і потирили на гробовище.
А до гробовища, бач, було дві стежки: одна — у об'їзд, довкола, дальша, друга — навпростець, ближча.
Понесли Максима у домовині...
Донесли вже його до того місця, де дорога розходиться на дві, і гомонять собі люди, куди б його нести: чи у об'їзд, довкола, чи навпростець, через балку.
Поставили домовину й рахубляться такеньки, і вирішили нести навпростець, підняли домовину й несуть.
От тут уже Максим не втерпів, бо бачить, що люди зовсім не знали цього шляху, та як гукне з домовини:
— Не несіть навпростець, бо я позавчора втопив у болоті шкапу, насилу витяг.
Люди полякались, кинули домовину на землю і відскочили геть. Кришка з домовини впала, Максим випав і лежить мовчки. Опам'ятався спершу піп, наблизився до Максима та й пита:
— Чого ти, Максиме, лежиш?
— Та я ж умер!
— Хто тобі сказав, що ти вмер?
— Та жінка сказала, ще й кум сказав, що я вмер.
— Уставай же, Максиме, тепер ти ожив! — говорить піп.
— Та чи справді я ожив?
— Та ожив же, я тобі кажу.
Підвівся Максим і пішов додому не на радість ні кумові, ні жінці.
ТАК ТО ТАК, ТА З ХАТИ ЯК?
Дядько наніс до хати лози і плете ясла для волів. Виплів, аж тут і кум до хати.
— Ну що, чи так я виплів ясла? — питає дядько кума.
— Так то так, та з хати як? — каже кум. — Вони у двері не пролізуть, доведеться розплітать та надворі заново робити.
КРУГЛЕНЬКЕ СЛОВЕЧКО
Задумав один парубок женитися. От думає він: «Кого б тут у старости взяти? Піду я до свого рідного дядька, візьму я його в старости». Так і зробив. Прийшов до дядька і каже:
— Дядюню, дядюню, допоможіть моєму горю, ходімте, я вас пошлю у старости.
Дядько питає:
— До кого, племіннику, думаєш мене посилати?
— Я думаю, дядюню, хоч би і до Гордія Івановича, у нього дівка брава: очі чорні, сама моторна — треба б до неї посилати.
Дядько йому і каже: