Уран [uk]

Савка чогось виглянув у сіни, причинив щільно двері, закурив і лиш тоді почав:

— Прочитав я оце книжечку Турчина про «Факел». Славно пише й малює. Просто рай буде в Сосонці.

— Буде, буде, як поля й городи до порога обчикрижать,— махнув рукою Вигін.

— Я з цим Турчиним уже мав розговор. Душевний чоловік. Ми з ним у нашому буфеті лічно випили по чарці... ще й той був, Петро Перепічка... І він же мав прийти, забарився.— Чемерис виглянув у вікно.— О, йде.

Увійшов Петро Сідлак у нових хромових чоботях. Стояв біля порога й постукував блискучим носком.

— Та вже бачили твої чоботи,— пригасив Петрову похвальбу Михей.— Як маленький! В мене ще кращі є, а я собі сиджу.

— Товар нічого,— Данило Вигін все-таки пом'яв пальцями халяву,— я, коли прийшов з дійсвітельної, то пошив собі хромові чоботи в Косопіллі... На рипах. Блищали — дзеркала не треба... Прийшов у них до церкви вінчатися, то батюшка підвів до вінця та й питає тихенько: «Де, раб божий, чоботи такі дістав?» Носив би й досі, та нема.

— А де ж вони? — питає Перепічка, щоб все-таки привернути увагу до чобіт.

— Та проміняв колись, два кіла пшона дали...

— Та що все чоботи та чоботи,— сердиться Михей.— Нема кращих, як ото юхтові, та до них ще галіфе діагоналеве! Ходиш собі, як відставна кавалерія.

— Савко, кажи, що далі, бо забудеш,— обірвав розмову Сніп.

— То, значить, випили ми з Турчиним по чарці в буфеті,— веде далі Савка.

— Я теж був,— вихопився Петро,— і це я звів Савку з Арсеном Климовичем, бо його товариш у мене на квартирі стояв. Був я з Турчиним чи ні?

— Був,— підтверджує Савка.— Цей Турчин дуже припав мені до серця, з ним можна домовитися.

— Про що? — зацікавився Сніп.

— По нашому ділу. Я вже казав Михеєві: треба запросити його на обід, нічого не пошкодувати, аби була повна... пропорція, й попросити, щоб цього плана трохи пересунув.

— Та що ти вигадуєш,— перебив Чемериса Мазур.— Це ж державний план. Не може Турчин нічого пересунути.

— Може,— ляснув рукою по коліні Савка.— Хай цей «Факел» забере під себе Видубецькі гори, а далі хай відкочується собі на городищенські землі. А чого ж це тільки наша артіль страждатиме?

— І хай собі й море там гатять,— підтримав Кожухар,— а нашої Русавки не чіпають.

— Вибачай, Савко, але ти дурний, як дірявий чобіт,— незлобиво промовив Мирон Мазур.— Турчинові не просто земля потрібна, а саме весь терен Видубецьких гір і все, що навколо них. Ти ж читав у книжці, що поклади руди займають площу нашого колгоспу, а далі йдуть на північ, заглиблюючись у надра.

— Ми з Турчиним домовимося,— стояв на своєму Савка — Обійде він наші землі й заглибиться собі в надра, як ти кажеш, на півночі.

— Поговорити можна, — погоджується Данило Вигін.

— Спрос грошей не просить,— додав Динька.— Коли до чоловіка підійти душевно, то він все зробить. Лічно.

— Ми ж не для себе просимо,— доводив Савка, — а для всього, значить, сосонського народу. Турчин зробить для нас. Візьме ручку, проведе лінію на карті — і все: ніхто через неї не переступить... То давайте влаштуємо обід у мене. Про закуску не турбуйтесь, зроблю, як на весілля, а вже там на пляшку-другу треба скинутися. Може, Турчин ще й свого заступника візьме, а то чоловік грузинський — самогону вашого пити не буде... Треба коньяку та шипучого вина купити, хвалити бога, ми не бідні, і по селу з торбою ходити не будемо.