Уран [uk]

— Степки нема... Ти її не побачиш... Тут, у Сосонці, в тебе нікого нема. Даремно приїхала.

— Чому? Тебе побачила... Прости мені, Полікарпе.

— Я не бог. А без мого прощення проживеш.

— А совість?

— Про совість не будемо говорити, а про гріхи? Який же це гріх: полюбила іншого й... поїхала. Тільки не треба було тікати. Сказала б мені — розійшлися б по-доброму. Дочки я тобі все одно не віддав би, ти могла б ще їх дюжину народити, а сама хоч на чотири вітри.

— Я... я не знаю, як це вийшло, Полікарпе... Хоч убий... Я ж любила тебе...

— Любила... Ще сосонська земля з чобіт моїх не обсипалась, а ти вже вилежувалась на Ладькових подушках. Чи він тебе силою взяв?

— Ні... Я не можу пояснити, як це сталося.

— Я знаю, як це робиться...

— Якби ти не поїхав тоді по ті кляті гроші, то ми б... і досі з тобою... Я не думала тікати з Ладьком, я повернулася б, і хай би ти закатував мене за зраду... Але я злякалася, коли ти підпалив хату... а потім загорілося село. І ми втекли . Я зненавиділа тієї ночі себе і його... та не могла вже залишити, бо він був моїм захисником, моєю порадою. Я не любила його і не...

— Це мене зараз не цікавить.

— Як хочеш: вір — не вір, а я любила тільки тебе.

— Ти приїхала через вісімнадцять років, щоб сказати мені про це?

— Я шкодую, що не приїхала раніше.

— Марто, не було тобі сюди дороги й нема... Вечеряти будеш?

— Я маю з собою...

— Та ні, мені для тебе хліба не шкода.

Полікарп вийшов з хати — чула, як порався в коморі, рубав дрова. Марта розставила на столі миски, дістала з чемоданчика ковбасу, сир. Чугай приніс огірків, сала, розпалив у печі.

— Що ти хочеш робити, Полікарпе?

— Яєчні насмажу.

— Не треба.

— Мушу тебе пригостити.

— Давай допоможу.

— Помагай.— Полікарп відійшов од печі.— Ти вже одвикла від рогачів?

— Звикну.— Марта скинула жакет, стояла біля печі розчервоніла, усміхнена, домашня.

Чугай краяв хліб, інколи поглядаючи на Марту, самому собі не вірячи, що вона стоїть за кілька кроків від нього, ставна, з жадібним ротом і бездонними карими очима.

— Нарізав хліба, наче на весілля! — вивела Чугая з задуми. Потім підхопила на рогачі сковорідку.— На що ж поставити? Давай оту череп'яну миску!

Нарешті притулили якось ту сковороду на столі. Марта вийняла з сумочки дзеркальце й пудру, почала чепуритися — звично примружила очі (Полікарп пам'ятав, що вона завжди мружила очі, коли дивилася в дзеркало), напудрила носа, тернула рожевим тюбиком по губах... «Чорт би їх узяв, оцих бабів,— думає Полікарп.— Ще годину тому валялася в ногах, як шкодлива кішка, а зараз уже готова тебе побачити на колінах перед собою».

— Сідай, Полікарпе.— Не він, а вона запрошує його до столу. Господиня знайшлася!

Треба поставити її на своє місце, вирішує Полікарп. Чого вона командує в цій хаті? Треба було не пустити її й на поріг. Вигнати...

— І ти сідай, Марто,— Полікарп не повірив, що це сказав він.

Марта поклала йому на тарілку шматочок сала й ковбаси, розрізала вздовж огірка, посипала сіллю.