Уран [uk]

— Як багажа привезеш, то воно ж десь і діти його треба...

— Краще розкажи Марті, Текле, як тобі орден вручали,— порадила Христина.

— Та що там розказувати,— запишалася Текля.— Вручав, значить, нам секретар обласної партії ордени. Що хто заслужив. Снопові Золоту Зірку дали, Платонові орден Леніна, мені з Никодимом по Пошані. До півночі роздавали та награждали, бо ми наш колгосп, Марто, в такі передовики вивели, що вже й не видно нас тим, хто позаду... То почепив мені й Никодимові секретар по ордену, сіла я собі біля трибуни та й роздивляюся цю свою Пошану. А Кожухар мені й каже: «Бачиш, який Савка Чемерис радий. Це від того, що йому більшого ордена, ніж твоєму Никодимові, дали».— «Як більшого?» — питаю. А він мені: «Трудовий орден вищий, ніж Пошана». Як прочула я це, то мені вже й празник не празник. Не жалько мені для Савки Трудового, та за Никодима обидно, хіба він гірший?

Сиджу та журюся, а тут мені Платон і говорить: «Може, ви, тітко, слово скажете?» Коли чую — Макар Підігрітий оголошує, що буде говорити нагороджена Текля.

Я, звісно, подякувала за вніманіє й ордени партії і владі, а потім кажу секретареві з обкому: прошу вас забрати Трудового ордена в Савки Чемериса і віддати моєму Никодимов, а Савці дати Пошану, бо в Савки робота кінна, завжди на возі й у конюшні теплій, а мій Никодим збивав наш колгосп із дощечок, і немає такої будівлі в артілі, де б його руки й голови не було, й улітку, й узимку в тій стельмашні, хати не тримається, а Савка коней нагодує й курить з фуражирами... Потім подумала я та й кажу: а щоб не було ні Савці, ні Никодимові обидно, то віддайте Трудового ордена мені, а мою Пошану Чемерисові. Бо я свого ордена на буряках заробила, і з того цукру, що з буряків моїх вийшов, може весь наш Союз три дні чай солодкий пити.

Сказала та й сіла. Таке в залі знялося: в долоні плещуть, кричать, сміються, а чортів Кожухар найголосніше, бо це ж він мене підбив на те слово. Підходить до мене секретар обласної партії, обняв при всіх людях та й поцілував у губи, дай йому боже здоров'я, так вже поцілував, що й досі солодко...

Під кінець вечері Мотря Славчукова встала та й заспівала: