Серце гарпії
- Автор: Соколян Марина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-617-688-007-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Серце гарпії». Краткое содержание книги:
Авторка роману, вибудовуючи сюжетні лінії, ставить головну героїню в непрості життєві ситуації, в яких не завжди вдається визначити межу, котру не варто переступати задля досягнення результату.
Коли вона врешті вибирається на вулицю, там уже густо плинуть сутінки, лише подекуди перетнуті гатками світла із прочинених по вечірній прохолоді вікон. Ярка зумисне вбрала темний одяг, аби особливо в тих сутінках не блимати, а втім і чекати на нічну пітьму не стала — відомо ж, як лунко вночі підносяться звуки, та й, за браком ліхтарів, загуркотіти носом до канави в темряві всяко похватніше.
Попри всі свої перестороги, втім, проходячи повз Миколину хату, вона ледь не перечіпляється через сонного собаку: невідомо, хто з них злякався більше, тим паче, що з відкритого вікна якраз долинає неждане виття. Ярка так і завмирає з піднесеною ногою, дарма, що псина давно вже дала драла.
— Заткнися, дура! — гиркає хазяйський голос.
Виття від того заохочення лишень набирає розгону, чергуючись із надсадними схлипами: «то шо ж це…», «як собаку…», «а такий же був…».
— Ну і правильно, — похмуро відказує чоловік. — Після того, що він Куницям сдєлав, кажу — так йому і нада, скотині!
Жіночий плач не вщухає, набираючи, втім, запитальних інтонацій.
— А це вже, Маша, не твоє собаче дєло! — значно тихше кидає Микола. — Єслі не хочеш, шоб тебе рядом з ним зарили…
Маша бубонить щось, очевидячки, заперечне.
— Не хочеш? Так сиди дома! — знаходиться чоловік. — І кофту свою блядську зніми!
Невідомо, як поставилася Маша до пропозиції, але скорботне виття, принаймні, припинилося. Ярка схвально усміхнулася, оцінивши Миколину стратегію; цікаво, однак, що про вчинок Приймака знало чи не все Вістове, але не робило анічогісінько. Як же це знайомо!
Зітхнувши, Ярка простує далі. В сутінках, втім, із відстанями робиться щось незвичайне, і їй доводиться пройти Вірну туди й назад, поки не знаходиться потрібне місце — те саме перехрестя, де колись, повертаючись від Ганички, Ярка почула примарне теленькання. Зламаний паркан, прочинена навстіж хвіртка посвідчують — таки правильна хата; саме тут, навпростець від Ганички та Юхима, і жили Приймаки.
Нині Сані немає вдома, він поїхав десь іще два дні тому, і досі не знає, напевне, як йому пощастило. Хтозна, що було би, коли б його застали тут «миколаївські»; втім, навіть і так двір та хата несуть відчутні сліди їхнього гостювання: землю перерито, мовби бульдозером, з хати винесено меблі — їхні розпатрані тельбухи встеляють подвір’я і ґанок, навіть шиби розбиті, хоч і не зрозуміло, з якою метою, окрім виховної.
Ярка обережно обходить подвір’я, гадаючи, де ж їй шукати за потрібною дрібничкою. Хтозна, чи й знайдеться що, після такого капітального розгрому — хоча, звісно, навряд чи вона з бандитами шукала одну і ту саму річ. Роззирнувшись, вона помічає те, що раніше до ока не впадало: маленький сарай коло паркану. Бандити дійшли і туди — одну стіну халабуди геть-чисто знесено, начиння розкидане по підлозі. Все це, звичайно, пошуку не полегшує, проте Ярка, покладаючись на химерний свій спогад, вирішує оглянути рештки сарайчика.
Світла на подвір’ї, звісно, немає, і дівчина добуває з кишені свічку, яку знайшла була в одній з шухляд Никанорової дачі. З тим миготливим недогарком вона заходить до сарайчика, намагаючись нічого не зрушити і не розчавити. А там насправді, — купа всякого добра, від велосипедних шин до рулонів поліетилену. Ярка піднімає свічку і оглядає полиці, де заціліли різні дрібнички, як-от ножиці, клей, розламана аптечка, і тут врешті бачить те, що їй потрібно.
І раптом чує те, що їй зовсім ні до чого — шерех велосипедних шин уздовж вулиці. Гарний же час вибрав той осоружний Саня, аби вернутися додому! Ярка хапає знахідку, задмухує свічку і вклякає попід стіною.
На Ярчине щастя, вчинений у його домі погром, захоплює усю хлопцеву увагу. Зі скорботною лайкою він жбурляє велосипед додолу і кидається в дім, даючи Ярці потрібну хвилину, аби навшпиньки та навпомацки вибратися на вулицю. Дівчина, звичайно, поспішає, тому рух навпомацки призводить до кількох скалок, загнаних в долоню, але попри те вона задоволена результатами розвідин. В її руках — той самий велосипедний дзвоник, чиє химерне теленькання надихнуло сельчан на створення страшних казочок. Сам він, звичайно, нічого не доводить, але казочки — от саме вони і можуть придатися.
Казочки, так… зрештою, все, що нас оточує, значною мірою — казка. Минуле — казка чарівна (в давні часи…), майбутнє — казка фантастична (в далекій галактиці…), і тільки теперішнє буває справжнім. Та і то не так часто, як здається.
Старші люди нині кажуть: «от у старі часи», а далі йдеться про те, що жилося раніше і заможніше, і спокійніше — певність була у сьогоденні, рівно ж як і у завтрашньому дні. Питаєш їх — а як же ж утиски, кривди, приниження? Що ж, не бачили цього, не розуміли? Знизують плечима. Мабуть, бачили, однак не вважали ціну надмірною.