Серце гарпії

Вона підводиться попри те, що дощ і досі сипле; терпіти далі бракне сил. Крадений аркушик здається їй свинцевим, ледь не обриваючи сумочку з плеча.

— То що ж… — усміхається кволо. — Страшно приємно було познайомитись. Але треба іти — знаєте, сесія… Усяких гараздів.

Вона виходить, неначе сновида, заледве втрапивши у пройму дверей. Спиняється на приступці, звівши обличчя до неба; з неба, з покрівель, з лапатих каштанів юшить холодна моква.

— Ярка! — гукає позаду.

Михайло полишив-таки свою золоту рибку, сполоханий Ярчиним натяком. Вона обертається, не годна відмовити собі в останній розмові.

— Що ти мала на увазі? Що — кажуть?

Ярка дивиться на нього, милуючись. Чужий, лихий, осоружний, він однаково сяє для неї янгольським світлом. Якусь хвилю вона мовчить, а тоді поволі хитає головою.

— Бувай, Міську… — говорить вона стиха і врешті виходить під дощ.

Ніщо більше не гріє її в дорозі, тож додому Ярка вертається мокра й холодна. І зранку прокидається цілковито хворою.

На кафедру вона потрапляє тільки за тиждень по тому. Вона вирішує повернути аркушика, тож вибирає вечірній час, коли всі вже повинні би розійтись по домівках. Справді, в приміщенні порожньо, лиш з кабінету завідувача нишком бубонять комп’ютерні колонки. Ярка обережно підбирається до полички з папками, проте помічає, що хтось уже перетасував ту грубу колоду — Михасева течка захована десь попід іншими. Дівчині доводиться посунути важенький стос, і все би нічого, однак вона й досі не цілком одужала від застуди, отож, вдихнувши кафедральний пил, вона невільно засапується і чхає, випустивши кілька папок на підлогу.

З кабінету директора тут-таки вискакує пелехата Юлька, аспірантка, що відбуває тут методичну практику, а нині забарилася — либонь подивитись кіно на дурняк.

— Немирович? — дивується вона. — Ану, що це в тебе таке?

Та вагається, але, зважившись, простягає Юльці аркушик. Аспірантка швиденько пробігає його очима, а тоді аж сичить, гидуючи.

— То ось чого він тут усе перетрусив! — виголошує вражено. — Шукав оце!

Ярка киває.

— Навіщо ж ти його витягла? — дивується Юлька.

— Хотіла… — бурмоче Ярка. — Хотіла, щоб він прочитав… Не знаю…

Юлька і далі вражена.

— «Не може втримати увагу аудиторії, від чого лютиться, дозволяє собі різкі вирази і навіть фізичні засоби впливу…», — цитує вона. — Господи, він що, їх бив? Дітей?

Ярка шморгає.

— Я думала — наклеп… Він же не такий…

— О, ясно! — здогадується аспірантка. — Ви ж із ним — теє? То, думала, зацінить? Ха, подруго, іноді найкраще, що можеш зробити — це припинити метушитися.

Ярка піднімає очі на мудру аспірантку.

— Так? Це те, що я роблю? Метушуся?

І тут нарешті вона не витримує. Сівши просто на стіл, вона заходиться ридати — судомно, гірко і безнадійно.