Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Та раптом ця чіткість зникає, так само несподівано, як прийшла. Рот мені розповзається; важко втримати очі від тріпотіння повік. Монотонна музика, яка ніяк не послабиться, яка зараз схожа на великий загін кавалерії, що бряжчить і тупоче, долаючи прірву між горами, бентежить мене, як туман. Це пил, піднятий копитами. І десь далеко — відлуння каменепаду. Я бачу верховну жрицю: тільки її обличчя, вродливе, безжальне, екзальтоване. В її подовгастих чорних очах відбиваються іскри смолоскипів.
— Любове моя, — каже вона. Її голос лунає в глибині мого вуха, так глибоко, що я не розумію — чи це вона говорить, чи я сам. — Де ти?
Тепер я певен: той, хто щойно це сказав, — я сам. Але це ще й вона; я відчуваю, що вона говорить через мене. Я кволо борюся проти неї, раптом перелякавшись, намагаюся підвестися, піднімаю важкі повіки, щоб побачити тіло голуба на жертовнику. Я борюся з темрявою, але про себе тупо думаю одне: вони щось підмішали у смолоскипи. Дим якийсь дивний… Потім стає зовсім легко потонути, віддатися забуттю. Падіння на дно таке невимушене, чарівне. Там, на дні, я бачу неймовірні долини з білою рибою. А ще там є пустелі, всіяні почорнілими трояндовими кущами.
— Де ти? — Це я запитую, чи то жриця запитує моїм голосом. — Чому ти не приходиш до мене? Ти не чуєш мене? Я так довго тебе шукав. Я заблукав…
Мовчання. Чую жебоніння води, яке може бути, десь далеко, дзвіночками в руках дівчат у печері.
І тоді я її побачив. І це вперше і востаннє, — усвідомлюю собі, — коли я бачу її самотню, перш ніж вона дізнається, що я тут. Вона приходить невпевнено, іноді зупиняється, ніби щось загубила. Вона далеко, і її просування дуже повільне. Одягнена в ту ж саму коротку безбарвну сорочку, волосся розсипане по худеньких плечах. Озирається, розгублена, і мені від того хочеться плакати.
— Я тут, — кажу їй.
Вона різко дивиться вгору і бачить мене. Її погляд палає. Повітря наповнюється наполегливим дзвоном, немов спалахами світла.
— Джевік, — каже вона.
— Так.
Вона наближається до мене, майже засліплюючи мене своїм океаном світла, змушуючи мене лементувати, мої очі охоплені вогнем; потім вона тьмяніє і дивиться на мене тривожно і спрагло через вируючу хмару.
— Джевіку, ти тут. Ти прийшов, щоб знайти мене…
— Так, — шепочу я.
Вона супить брови.
— Але ти якийсь дивний. Тебе тут два.
— Так. Я попросив допомоги у жриці з півночі. Ми прийшли разом, щоб дізнатися, що саме тобі потрібно. Ми… я зробив це з любові до тебе…
Вибух презирства змушує мене знову кричати. Мої очі кровоточать.
— Ти ж мене не кохаєш, — каже ангел.
— Пробач мені. Любов, про яку я казав, — це та любов, що її всі живі повинні мати до тих, хто приходить з-за краю могили.
— З-за могили, — повторює ангел. — Так кажуть на півночі.
— Так, — шепочу я. Відчуваю, як слова відлунюють всередині мене. Я слухаю і розмовляю одночасно двома мовами, перекладаючи. Я — рот і вуха Жриці Авалеї.
— Дуже добре, — каже ангел. Вона дивиться на мене з гіркою зневагою, і я плазую й корчуся перед полум'ям її обличчя. — Цей хлопчик слабкий, — каже вона з презирством. — Довго він не витримає. Ви запитали, чого я хочу, і я вам скажу. — Вона робить паузи; кожен її вдих нуртує пожежею. Відтак вона каже: — Напиши мені валлон. Вклади у нього мій голос. Дозволь мені жити. — Вона наближається до мене. — Напиши мені валлон, Джевіку. Такий, як ти читав мені на кораблі того дня. Ти казав, що вони вічні.
Її голос раптом переривається: зривається від сліз. Вона плаче, як той, хто вмирає од скорботи, але не може померти; вона плаче, як той, хто втратив найдорожчий скарб — своє єдине кохання.
— Джевіку, моя мати покинула мене на самоті. Ти чуєш мене? Вони поховали мене там, на півночі. Вона була слабкою. Дозволила їм покласти мене в землю. На цвинтарі — тьху! — на величезному цвинтарі на пагорбі. Вона дозволила їм покласти мене там, щоб мої кістки провалилися в землю, і — о, Джевіку! Я тепер одна із Зотлілих Мертвих.
Її обличчя спотворюється жахом, який вона відчуває — жахом, який охоплює нас обох. У кігтях того переживання на якусь мить вона виглядає неймовірно по-людськи. Її обличчя зовсім близько від мого, очі розширені, рот розверстий од жаху. Здається, я бачу пори її шкіри, краплинки поту, страх… Але, звісно, це лише ілюзія, привид: її тіло під землею, провалюється і гниє, а її молодість і краса — не більше ніж бульбашки газу. Немов прочитавши мої думки, вона пронизливо кричить, починає ридати, метляючи туди-сюди рудим волоссям, оплакуючи себе саму.