Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Джіссавет, — плаче вона. — Джіссавет.
Жриця видирає переклад з мого розуму. Острів Білих Квітів.
Але я вже падаю. Я не можу більше говорити за неї, щоб верзти дурні запитання типу: «Так, ангеле? Що ти маєш на увазі?» Я знаю, що вона має на увазі, — думаю собі, — і жриця не чує мене, бо я вже занадто далеко звідти, моє тіло тремтить, мокре від поту, пливе рікою болю, і ця ріка несе мене на нову глибину, де я вже не буду чути божевільних від горя волань ангела. Це виглядає так, наче вона віддаляється від мене, плачучи понад долинами. — Джіссавет, Джіссавет. — І потім — тиша. Не знаю, що діялося далі, аж до моменту, коли прокинувся знову в святій печері та побачив схилене наді мною обличчя Орема.
— Не сідай, — попередив він. Я дивився на нього, споглядав скуйовджені тьмяні віхті його волосся на фоні скельної стелі. Його обличчя було в тіні, але я добре бачив, що на ньому нема звичної крейдяної блідості: шкіра була ряба, натягнута, подразнена. Відгонило чимось кислим: я здогадався, що так смердить його коротка шкіряна спідниця. Запах старих шаф, задавненого поту. Його маска була зсунута на шию, і вона теж дивилася на мене, схилившись вниз, і в світлі смолоскипів було помітно, як ця шкіра посічена вздовж і впоперек дрібними зморшками.
— А ти хоробрий! — висловив жрець свій захват. Він пестив моє волосся; його долоня була волога і сильно напахчена мускусом. Я лежав нерухомо на голій підлозі печери, біля його схрещених ніг, його майже безволосих — мабуть депільованих — гомілок, прикритих коротким клаптем спідниці. У повітрі розлягалися голоси, щось бурмотіли дівчата, і величезні тіні метлялися по стінах. — Евнеаньї, — прошепотів Орем. Його ніготь зачепив шкіру, коли він вказівним пальцем прокреслював мені на чолі коло.
Тіні то скакали, то опадали, то п'яно хилиталися стінами, тими чудовими видивами гри кольору. Я все ще лежав, боліло горло. Печера пульсувала. Поставали картини лісової пожежі, ліхтарів карнавальної ходи, квітучого неба, прикрашеного рідкісними тюльпанами.
Врешті Орем та ще один жрець допомогли мені сісти. Я відчув, що лице мені заніміло; це затвердло топлене масло. Отупіло роззирнувся. Дівчата, торохтячи бісерними браслетами на ногах, збилися довкола верховної жриці, яка, знепритомнівши, обм’яклою горою лежала перед кам'яним жертовником.
— Не турбуйся, — заспокоїв Орем. — З нею завжди таке відбувається. Ти досяг чудового успіху, чудового! Готово! Тепер піднімемося!
Він посміхався, його переповнювало піднесення. Двоє дівчат втирали ароматичну олію в побілілі скроні жриці. Ще одна розтирала їй ноги, і тонкі дівочі руки здавалися крихітними проти тих ґротескних брил плоті. Інша змивала їй губкою кров з рук.
Жерці розвернули мене і протиснули крізь тріщину назовні, на схил гори, і так ми потрапили в прохолодну, запашну ніч. Був повний місяць, і тіні дерев лежали чорнотою на примарно-білому дерні. Далі виднілася горбкувата лука, схожа на бліде море. Орему вирвався крик радості. Він та ще один жрець підтримували мене, поки ми крокували високою травою у напрямку палацових вогнів, і оповідали при цьому різні жарти. Того іншого жерця звали Ілдо; він розповів мені про свою «племінницю», яка працювала пекаркою на кухні Телкана. Про її груди кольору несіяного борошна. Обоє жерців реготали над своїми сороміцькими історіями, наче чоловіки, що повертаються з полювання. Маски підстрибували на мотузках довкола їх ший. У палацових садах серед тисових дерев ми побачили оленів, що скубали траву.
Коли ми знову опинилися всередині, в салоні, Орем подав мені горнятко шоколаду без цукру. Тепер він вдяг свій хітон, блискуче облачення з помаранчевого шовку.
— Евнеаньї, — прошепотів.
— Не називайте мене так.
— Пий, — заспокоїв він мене. — Все буде добре.
Примостившись в кутку свого крісла, він дивився, як я п'ю.
Напиши мені валлон, — подумав я. І засміявся; рухи були сповільнені, м'язи боліли. Жрець ганчіркою змив мені топлене масло з обличчя, але я все ще почувався так, наче ношу маску. Я сміявся — занімілими, неслухняними губами, з різким болем у горлі — над всією монструозністю цього бажання, над його абсолютною абсурдністю. Написати їй книжку, викласти письмово її слова олондрійськими буквами! Цей привид, цей непрошений гість, який розмовляє лише на кідеті!